Доступність посилання

ТОП новини

Назіфе Алядінова: «Ми довгі роки боролися за право повернутися до Криму»


В Україні 18 травня ‒ День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. За рішенням Державного комітету оборони СРСР, під час спецоперації НКВС-НКДБ 18-20 травня 1944 року з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані усі кримські татари, за офіційними відомостями ‒ 194 111 осіб. Результатом загальнонародної акції «Унутма» («Пам'ятай»), проведеної в 2004-2011 роках у Криму, став збір близько 950 спогадів очевидців вчиненого над кримськими татарами геноциду. В рамках 73-ї річниці депортації Крим.Реалії спільно зі Спеціальною комісією Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків публікують унікальні свідчення цих історичних архівів.

Я, Назіфе Алядінова, кримська татарка, народилася 5 вересня 1922 року в селі Аджибулат (Кутове) Бахчисарайського району в родині Сулеймана Алядіна. Нас було шестеро дітей: чотири дочки й два сина. У батька був добротний будинок, 18 гектарів землі, 2 корови, 2 коня. Він був освіченою, інтелігентною людиною, яка вміє вести господарство й утримувати сім'ю. У 1931 році рішенням сільської ради його розкуркулили. У мене є копія цього рішення й опису майна, видана держархівом м.Сімферополя.

На момент висилки мої старші сестри Айше й Хатідже навчалися в сільськогосподарському технікумі в селі Кара Тьобе (з 1948 року село Прибережне ‒ КР) Сакського району. Директор цього технікуму був батьковим другом, і він прикрив дівчаток. Вони залишилися жити і навчатися в Криму. Закіре, моя молодша сестричка, була в бабусі в селі Ескель (Вишенне). На Північ, до Архангельської області, вислали батьків, батька, матір Саїде, брата Османа, мене й молодшого брата Рустема. На місці висилки помирали діти й, щоб врятувати нас, батько (він на станції вантажив ліс) домовився з провідником: зашив у комір пальта Османа свою адресу й посадив у потяг, що прямував на південь.

У 1931 році розкуркулили, вислали до Архангельської області

У Вологді нас зняли з поїзда й відіслали до зразкового Шалигінського дитячого будинку, звідти Осман написав батькові листа. Через рік батько з матір'ю втекли з Архангельської області, заїхали до Вологди, забрали Османа й поїхали до Краснодарського краю, де зупинилися в селі Трустенхабель. Батько працював у колгоспі, Османа взяли пастушком. У 1933 році батько помер від голоду, а мама з Османом вижили. Осман писав мені листи в дитячий будинок. У 1935 році нас з Рустемом відіслали до матері в Краснодарський край. У дитячому будинку нам дали портфельчики, куди поклали хліб і сушену рибу, купили квитки до Краснодара й посадили на потяг. До матері ми доїхали.

На той час Осман листами розшукав сестер Хатідже та Айше. Вони обидві були заміжні. Хатідже з чоловіком жила під Старим Кримом, в селі Ішунь (з 1948 року село Ставки ‒ КР). Айше з чоловіком жила в Сімферополі, з нею була наша молодша сестричка Зеніфе. У дитячому будинку я закінчила сім класів, і мама послала мене до Сімферополя до сестер, де я в 1936 році пішла навчатися в технікум зв'язку.

Через деякий час до Криму повернулася мама. Я, мама, Осман і Рустем орендували житло в маленькому приватному будиночку в Сімферополі, на вулиці Субхи. Я закінчила технікум і працювала на пошті залізничного вокзалу. З початком війни мене перевели до відділення військової цензури. Осман вивчився на шофера, і в 1940 році його забрали в армію. Служив він у Білорусі, до війни ми з мамою регулярно отримували від нього листи. Рустем навчався в школі. Зеніфе поїхала до старшої сестри Хатідже в Старий Крим, в село Ішунь. У неї народилася дитина й Зеніфе допомагала сестрі по господарству. Перед самою війною я вийшла заміж за Акки Аблаєва, ми жили в Сімферополі, в будинку №4 в провулку Профспілковому.

Почалась війна. Чоловіка моєї сестри Айше Меджида Муслядінова залишили в Криму для підпільної роботи ‒ він був комуністом і працював в органах НКВС. Дружину з трьома дітьми він відіслав у село Ішунь, де жила Хатідже. Залишати її в місті було небезпечно. Всю війну Айше прожила в Ішуні. Кілька разів Меджид вночі приходив провідати її та дітей. Три рази її з дітьми виводили в центр села під дуло автоматів, вимагаючи сказати де її чоловік. І якби жителі села не захистили її з трьома малолітніми дітьми, німці б їх розстріляли.

У 1942 році Рустем (йому було 16 років) пішов до партизанського загону

Я пам'ятаю, що це був загін Південного району. Після цього мама поїхала до Старого Криму в село Джума Елі, жила там у рідних.

Я в Сімферополі залишилася одна. Чоловік Акки (1915 р.н.) і брат Осман (1920 р.н.) були на фронті, брат Рустем (1926 р.н.) ‒ в партизанському загоні. Чоловіка старшої сестри Айше німці розстріляли в 1943 році. Чоловік сестри Хатідже був головою колгоспу в селі Ішунь, на фронт його не взяли. Сама Хатідже померла в 1942 році, у неї залишилося двоє дітей ‒ Зейнеп (1937 р.н.) і Гульнар (1941 р.н.). В середині квітня Крим звільнили від німців. Я зібрала деякі речі й поїхала до Старого Криму провідати маму та сестру.

Мама вмовила мене пожити у неї в селі Джума Елі деякий час. Голові колгоспу потрібний був секретар. У той час в селах майже не було грамотних людей, які знали російську мову, і мене попросили тимчасово попрацювати секретарем. 17 травня 1944 року в клубі колгоспу відбулися збори. Був уже пізній вечір, до клубу зайшли військові офіцери й веліли припинити збори, тому що їм потрібне приміщення для наради. Нічого не підозрюючи люди розійшлися по домівках і лягли спати. О третій годині ночі постукали в двері, я відкрила, в дверях стояли троє військових з автоматами. Нам сказали: «Збирайтеся, вас висилають, час на збори ‒ 15 хвилин. Візьміть цінні речі, документи та їжу на три дні». Двоє пішли, один залишився біля дверей. Коли ми з мамою зібрали два вузлики, він велів нам вийти на вулицю й приєднатися до інших людей. Солдат ще посміявся над нами, кажучи: «Можете корову теж взяти».

Солдат ще посміявся над нами, кажучи: «Можете корову теж взяти»

Невеликий будиночок у селі, корова, кури, фруктовий сад перед будинком, вже посаджений город, природно, побутовий інвентар, посуд, постіль, одяг і все, що було в будинку, там і залишилося. Залишилися в Сімферополі й усі мої речі, теплий одяг.

Село Джума Елі було великим, всіх людей зібрали на околиці села, де була відкрита галявина. Навколо натовпу людей на відстані 15-20 метрів стояли солдати з автоматами, між солдатами було метрів 10, і ще з трьох сторін встановили кулемети. Ми просиділи там весь наступний день, потім ніч, і тільки на другу добу прийшли вантажівки. Людей повантажили в машини, один солдат сидів у кабіні, двоє з автоматами ‒ в кузові. Нас привезли на станцію Іслям-Терек (Кіровське), де вже стояли потяги з вагонами.

Почалося вантаження в брудні товарні вагони військового часу. Нам з мамою дісталася верхня частина полиць. Я стояла в дверях свого вагона, спостерігаючи за тим, як вантажили людей у вагони, а нові машини з людьми все прибували. І в одній з прибулих машин я побачила свою сестру Айше. Я підбігла до них. З нею була важко хвора 18-річна Зеніфе й троє дітей: Дилявер 8 років, Диляра 5 років і Асіє 3 роки; і двоє дітей сестри Хатідже (її чоловіка Ведута забрали до військкомату вже після звільнення Криму). Хатідже померла, дітей забрали Айше та Зеніфе. Старшій дочці Хатідже, Зейнеп, було 7 років, молодшій, Гульнарі, ‒ 3 роки. Їх мали посадити до іншого потягу ‒ вони приїхали з села Ішунь і комендант потягу в них був інший. Я просила відпустити їх у наш вагон, і він сказав, що якщо комендант нашого потягу погодиться їх взяти, то він не заперечує. Я знайшла коменданта свого потягу, звела їх один з одним і, передавши один одному якісь папери, вони дозволили моїм сестрам з дітьми сісти в наш вагон. Зеніфе була важко хвора, у вагон її занесли на руках і поклали на нашу верхню полицю. Люди у вагоні обурилися, що і так тісно, а ви ще стільки дітей і хвору вантажите, але потім затихли.

Туалетом служило відро в кутку вагона, люди самі пристосували ширму

Дорогою нам один раз на добу на вагон давали відро їжі, схожої на суп. Води, тим більше окропу, нам жодного разу не давали. Воду ми набирали самі на станціях. Поїзд зупинявся на глухих роз'їздах у степах, люди виходили з вагонів, розводили вогнища, намагаючись приготувати собі якусь їжу. Дехто в вагоні примудрився взяти з дому якусь крупу, кукурудзу, квасолю, борошно, і люди, об'єднані горем, допомагали один одному, ділилися шматком хліба. На станціях поїзд іноді стояв по півдня, іноді 10-15 хвилин. Часто, намагаючись приготувати щось на багатті, ми хапали недоварену їжу й бігли в вагон, потім їли її напівсиру. Туалетом служило відро в кутку вагона, люди самі пристосували ширму.

Мама одними їй відомими способами доглядала Зеніфе ‒ сиділа в її головах ночами, чимось її поїла, збиваючи температуру. Ніякого медичного обслуговування не було, люди були віддані самі собі. Може, молодий організм поборов хворобу, може, Аллах допоміг нам, але Зеніфе видужала.

Може, молодий організм поборов хворобу, може, Аллах допоміг нам, але Зеніфе видужала

У нашому вагоні помер один старий чоловік, тіло на станції забрали солдати, що вони з ним зробили ‒ ми не бачили.

5 червня 1944 року наш потяг прибув у м.Молотов (Перм). Зі станції нас перевели на пристань, повантажили на пароплав, потім висадили ще на якійсь пристані. Там повантажили на мотовоз (відкриту платформу на вузькій залізничній гілці) і повезли до лісу. Маленьке село Тузім в глухому лісі було нашою кінцевою станцією. Я почула розмову двох військових, один іншому говорив: «Там 5-6 порожніх будиночків, по кімнаті на сім'ю, всім не вистачить, інших у бараки». Залишивши маму й сестер, я пішла до будиночків і зайняла в одному з них кімнату. Людей підвозили на підводах, приїхали й мої мама з сестрами та дітьми. День нам дали на облаштування, а на наступний день повели на роботу на лісоповал. Робота була важкою, годували раз на день і давали по 200 грамів хліба на утриманців. Мама з дітьми сиділи вдома, а я, Айше та Зеніфе працювали.

В Тузимі ми прожили кілька місяців, потім приїхали якісь люди й запропонували завербуватися на лісоповал у Косьву. Це селище було розташоване в місці, де річка Косьва впадала в Каму. З Тузіма до Косьви ми їхали дві доби, там нас поселили в бараках, давши по 1 кімнаті на сім'ю. Кожні 10 днів ми ходили відзначатися до комендатури. Того, хто вчасно не відзначився, садили на 10-15 днів, потім відпускали. У Косьві комендант у нас був хороший, після прибуття нам видали ватяний одяг, штани, тілогрійки та валянки, дали по 10 кг пшениці на людину. Щоправда, в їдальні вже не годували. Якщо хто хотів поїсти, треба було платити.

У Косьві комендант у нас був хороший, після прибуття нам видали ватяний одяг, штани, тілогрійки та валянки, дали по 10 кг пшениці на людину

Ми з Айше почали писати в Москву, розшукуючи братів і чоловіків. Відповіді прийшли. Алядінов Осман (1920 р.н.) зник безвісті. Алядінов Рустем (1926 р.н.) до травня 1944 року перебував у партизанському загоні, подальше місцеперебування невідоме. Муслядінов Меджид розстріляний німцями в 1943 році в Криму. Аблаєв Акки, мій чоловік, опинився в Ленінабадській області Таджикистану, в селищі Табошар, рудник №43. Я написала туди листа, й наприкінці 1946 року мені прийшов виклик від чоловіка. У січні 1947 року ми з мамою поїхали до Таджикистану. Сестри залишилися на Уралі.

У селищах Табошар, Гірницьке та Південне були табори з військовополоненими. Там були й німці, й росіяни, й татари. Чоловік працював у шахті електриком і жив у гуртожитку типу солдатської казарми ‒ там були в основному молоді хлопці від 25 до 30 років, всі вони працювали в шахті. У кутку цього гуртожитку нам виділили кімнату. Я влаштувалася чергувати на ртутну підстанцію. Ми були спецпереселенцями, і коли Акки пішов ставити на облік мене й маму, у нього теж забрали військовий квиток і паспорт. У військкоматі йому запропонували виїхати одному, адже він не був спецпереселенцем, але він відмовився і, віддавши документи, став, як і всі кримські татари, кожні 10 днів ходити на відзначення.

Ми плакали біля радіоприймача, коли вперше прозвучала кримськотатарська музика

Так тривало до 1956 року. Потім до Табошару з Уралу приїхали Айше та Зеніфе з дітьми, влаштувалися на роботу, будували будинки, ростили дітей. Я пам'ятаю, як ми плакали біля радіоприймача, коли в перший раз з нього прозвучала кримськотатарська музика.

Мій брат Рустем знайшов нас в Табошарі в 1954 році. Старшого брата Османа Алядінова ми знайшли в 1990 році ‒ через 50 років після того, вже як повернулися до Криму.

З 1944 до 1988 року, ми не мали права приїхати жити до Криму

Всі 44 роки, з 1944 до 1988 року, ми не мали права приїхати жити до Криму. Ми боролися за це право довгі роки: писали листи, збирали тисячі підписів, виходили щороку 18 травня на мітинги, де нас розганяли водою з пожежних машин. Троє моїх дітей зараз живуть у Криму, одна дочка ‒ в Краснодарському краї. Я теж є громадянкою Росії, але живу в Криму у дочки. Тепер, коли мені 87 років, мені все одно, громадянином якої держави я є. Я хочу померти на своїй землі, на землі, яку в мене й у моїх рідних забрала радянська влада, відняла у нас дитинство, відняла юність.

З нашої сім'ї живі я та мій старший брат ‒ Осман Алядінов ‒ йому 89 років. Всі інші померли: хто в Таджикистані, хто в Узбекистані. Тільки Зеніфе, мою молодшу сестричку, ми поховали тут у Криму.

Зараз я живу з дочкою в м. Євпаторія. У мене четверо дітей, семеро онуків і десятеро правнуків. Я хочу, щоб у їхньому житті ніколи не повторилися ті жахи, які довелося пережити нашому поколінню.

(Спогад датований 28 жовтня 2009 року)

Підготував до публікації Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків

XS
SM
MD
LG