Спеціально для Крим.Реалії
«Суд відпустив з-під варти хабарника». «Силовики пресують малий бізнес». «Депутат збив перехожого й залишився безкарним». Кожна подібна новина породжує в обивателя закономірну ненависть. Яка адресована державі.
Обивателя можна зрозуміти. У кожній новині драматургія конфлікту незмінна. З одного боку ‒ люди з посадами та повноваженнями. З іншого ‒ їхні роботодавці. Ті, хто платить їм зарплату. Ті, в чиїх інтересах ці люди зобов'язані працювати. І держава сприймається обивателем як головний замовник всього цього свавілля.
Але в тому й справа, що в описаній схемі слабким і тим, хто програв, залишається саме держава.
Тому що для кожного корупціонера, хабарника або свавільника держава виконує роль ширми. Якою він прикриває свій власний шкурний інтерес. Яку він обкрадає на користь самого себе. Яку він послаблює, розмиваючи саме поняття «суспільного блага».
Для кожного корупціонера, хабарника або свавільника держава виконує роль ширми
Ми за традицією вважаємо співробітників МВС, прокуратури або судів ‒ частиною держави. Але в тому й особливість, що вони ‒ лише представники каст. Їх ріднить кругова порука. Вони зацікавлені в самозбереженні й збільшенні власних повноважень. Зрештою, вони працюють не на державу, а на самих себе.
Це чітко виявилося під час анексії Криму, коли представники силового та владного апарату присягнули окупантові. Вони не захищали свою державу ‒ вони лише зберігали власну зону комфорту. Для них система важлива лише з точки зору того, наскільки вона здатна зробити існування касти комфортним. Але при цьому вони не відчувають себе пов'язаними з нею зобов'язаннями.
Ті окремі в Криму, хто став винятком, лише проілюстрували співвідношення між «кастою» та державними службовцями. Для решти присяга ‒ це лише обряд ініціації при набутті повноважень. Якими вони потім розпоряджаються в своїх інтересах ‒ й інтересах собі подібних.
Усе це не має нічого спільного з державою.
Можливо, наша помилка саме в тому, що ми називали державою ту українську реальність, яка не мала права так називатися. І тоді напрошується висновок, що державне будівництво почалося в країні порівняно недавно.
Воно почалося тоді, коли агресія чужих інститутів змусила створювати свої власні. Але ротація не була тотальною. І тому всередині кожного українського інституту є «агенти нового» та «прихильники старого». Причому в кожному відомстві це співвідношення різне. Десь ‒ як в армії, від реформи якої залежало виживання країни ‒ кількість агентів змін вища. Десь ‒ як у цивільних галузях з концентрованою корупцією ‒ йде активне відторгнення нових людей і нових правил.
Держава в Україні не сильна, а слабка. На відміну від каст, що склалися за чверть століття
Кожна новина про безправ'я та беззаконня ‒ вона ж не про державу. Вона про її відсутність. Про кастовість. Про відсутність справедливих правил гри. Про дисбаланс системи. Про слабкість державного арбітражу. Про людей, які саме і користуються відсутністю держави й прагнуть не допустити її розбудови.
Відсутність держави вигідна всім, хто заробляє на дисбалансі. Великому бізнесу, який порушує правила чесної конкуренції, й пересічному співробітнику силового відомства, який кришує ларьок. Судді, який бере хабар, та спецслужбам, які пресують бізнес. Вони всі паразитують на приватизації суспільного блага.
Кожна новина на цю тему доводить лише те, що держава в Україні не сильна, а слабка. На відміну від каст, що склалися за чверть століття. Вони дуже хочуть, щоб ми думали, що держава ‒ це вони.
Але це не так.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
