В Україні 18 травня ‒ День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. За рішенням Державного комітету оборони СРСР під час спецоперації НКВС-НКДБ 18-20 травня 1944 року з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари, за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб. Результатом загальнонародної акції «Унутма» («Пам'ятай»), проведеної в 2004-2011 роках у Криму, став збір близько 950 спогадів очевидців вчиненого над кримськими татарами геноциду. В рамках 73-ї річниці депортації Крим.Реалії, разом зі Спеціальною комісією Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків, публікують унікальні свідчення цих історичних архівів.
Я, Нінель Османова (Мустафаєва), кримська татарка, народилася 22 жовтня 1936 року в с. Джаг'а Мамиш Буюк-Онларського району (з 1948 р. село Сухоріччя Сімферопольського району ‒ КР) Кримської АРСР.
На момент виселення батько Ідріс Мустафаєв був на фронті, до складу сім'ї входили: бабуся Абібе, мама Урмус Мустафаєва (1916 р.н.), брат Кудус Мустафаєв (1934 р.н.), я, Нінель Мустафаєва (1936 р.н.), брат Зінор Мустафаєв (1938 р.н.), сестричка Ніяр Мустафаєва (1940 р.н.) і сестричка Наджі Мустафаєва (1942 р.н.).
Мали присадибну ділянку, будинок з 4-х кімнат, господарські будівлі, домашню худобу ‒ 2 корови, баранців, домашню птицю. Батько працював бухгалтером у колгоспі, мама ‒ колгоспницею. Батько був єдиним сином нашої бабусі Абібе. У дядька батька Яг'я Сейдалієва було 5 дітей.
Ще не закінчила мама збирати дітей, які плакали, як солдати гвинтівками почали нас виштовхувати з хати
18 травня 1944 року на світанку сильний стукіт розбудив всю сім'ю. Не встигла мама зіскочити з ліжка, як двері відчинилися, і солдати з автоматами в руках наказали вийти у двір. Ще не закінчила мама збирати дітей, які плакали, як солдати гвинтівками почали нас виштовхувати з хати. Мама, виявляється, думала, що нас розстрілюватимуть.
Коли вийшли на подвір'я, там стояла підвода, нас посадили й вивезли за село в балку. А там уже сиділи наші односельці з сім'ями. Деяким солдати говорили, що нас не розстрілюватимуть, а виселятимуть. А нам трапилися такі солдати, які навіть не дозволили нічого брати. Потім мама бігала й просила з'їздити додому, щоб взяти дітям поїсти. Їй дозволили взяти один мішок пшениці. Ми всю дорогу по жменьці гризли й жували цю пшеницю.
Я пам'ятаю, як одна наша родичка (чоловік її був на фронті) всю дорогу в вікно кричала й кликала чоловіка
Вивезли нас, завантажили в телячі вагони. Люди не могли витягнути ноги ‒ така тіснота. Я пам'ятаю, як одна наша родичка (чоловік її був на фронті) всю дорогу в вікно кричала й кликала чоловіка. Було у неї три сини, всі малолітки. Бачила я, як під час зупинки люди розпалювали багаття, хтось встигав закип'ятити що-небудь, хтось біг по воду. Хтось встигав добігти до вагона, а хтось не встигав, залишався й так зникав безвісти.
Померлих залишали на рейках, не дозволяли ховати, та й не встигли б. Я не пам'ятаю, щоб нам давали щось поїсти. Звичайно, весь тягар цього нещастя ліг на плечі наших батьків. Хоч ми, діти, відразу й подорослішали, але батьки краще розуміли всю трагедію, яка звалилася на наші голови через провину держави.
Привезли нас до Узбекистану, в село Кугай Уч-Курганського району Наманганської області. Всіх помістили в якийсь старий хлів, у кожному кутку розмістилася одна сім'я. Спека нестерпна, вода стояча з хробаками в хаузі (невелика водойма, резервуар питної води ‒ КР). Цю води діти пили, ніхто не попередив, що воду треба кип'ятити. Всі кидалися на цю рідину, щоб втамувати спрагу.
Почали люди хворіти, вмирали сім'ями. Ніхто нікого не оплакував, ніхто нікого не ховав, дотримуючись звичаїв. Всі ходили, як зомбі. Я сама бачила, як померлих вантажили на гарби. Їх вивозили за село і кидали в яму. Ніхто не знав, де його близькі поховані.
Мої бабуся, брати й сестри померли в перші місяці депортації, не доживши до кінця 1944 року. Мама непритомна в таку спеку з померлим братом в одному ліжку пролежала три дні, поки не побачили дорослі люди. Маму відвезли до барака, де лежали всі хворі. Залишилася я одна з п'ятьох дітей, я не потрібна була нікому. Ніхто не цікавився мною, ніхто мене не годував. Я ходила і, як коза, паслася в полі, їла люцерну і всякі трави, щоб втамувати голод. Після такої їжі у мене сильно блів живіт. А вночі я спала біля барака, де мама лікувалася.
Тож, я не знаю скільки минуло часу. Коли мама прийшла до тями, їй сказали, що дочка спить біля барака. Мама відразу передала мені юшку, яку їй принесли поїсти, і я як собачка тут же висьорбала її. Коли маму виписали, її відразу погнали на бавовняні поля, видавали за це шматок хліба.
Тата завели, а він очима шукає дітей... Коли односельці сказали, що їх вже немає, тато, як дитина, ридма заплакав, сидячи на валізі
До самої смерті, а мені вже 73 роки, не забути тата, який розшукав нас у 1945 році. Зима видалася снігова, ми, діти, сиділи вдома, не могли вийти на вулицю ‒ нічого взути й одягнути. Мама, замотавши на ноги всяке ганчір'я, пішла дізнатися, чи є лист від тата. Ми, діти, сиділи й дивилися у вікно на погоду. І раптом хтось крикнув: «Нінель, он твій тато стоїть на дорозі!». Я кинулася до вікна, бачу, як мій тато стоїть і дивиться на всі боки. Я як крикну, і як була босоніж, так і побігла по снігу до тата. Тато, побачивши мене, кинувся назустріч, схопив на руки, тут вже односельці всі висипали на вулицю.
Тата завели, а він очима шукає дітей... Коли односельці сказали, що їх вже немає, тато, як дитина, ридма заплакав, сидячи на валізі. Тут і мама вже прибігла. Всі навколо плачуть. Мені цей епізод ніколи не забути! Батько був у шоковому стані. Тато повернувся у військовій формі й шинелі, привіз усім дітям теплі шапки й черевики, а дітей немає. І бабусі, і дядька нашого, і його чотирьох дітей немає...
У місцях заслання ми не могли вільно пересуватися, залишати територію заборонялося. Каралося засланням до Сибіру на 20 років. Тато побачив становище односельців і вирішив виїхати поки один на інше місце. Йому, мабуть, допомогла його військова форма, і він втік у Булунгурський район Самаркандської області. Там він влаштувався бухгалтером в одному великому колгоспі й вирішив врятувати нас, перевізши до себе. Але це вже інша епопея. Писати можна цілу книгу.
Мабуть, сам Бог у нас вдихнув життя. Ми з мамою вдвох вижили
Ми з мамою з Намангана до Самарканда, пройшовши все пекло та в'язниці, добиралися місяць. Коли тато нас побачив, він не впізнав. У мами випало все волосся, живіт, як барабан, наповнився рідиною ‒ ми вже голодували тижнями. Міліціонер, який заарештував нас у потязі, через кілька днів вирішив, що ми вже й так не жильці. Він не став тримати маму з дитиною довго в тюрмі й вигнав нас звідти стусанами. Він нас висадив на станції, і ми приїхали до тата. Мабуть, сам Бог у нас вдихнув життя. Ми з мамою вдвох вижили. Я пішла до школи у 10 років, закінчила 7 класів, отримала спеціальність медсестри, пропрацювала 40 років.
Після виходу указу про скасування обмежень, у травні 1968 року ми з чоловіком і з 6-тимісячною дитиною повернулися до Криму. Але не так вийшло, як хотілося. Чоловік із двома вищими освітами (вчений, зоотехнік і ветеринарний лікар), член партії, звернувся в усі господарства Криму. І після того, як дивилися його паспорт, скрізь відмовляли, хоча в Криму тоді дуже потрібні були такі фахівці.
Після всіх мук і принижень, восени 1968 року, почали нас виселяти й саджати в тюрми за порушення паспортного режиму. Так ми потрапили в с. Фрунзе Генічеського району Херсонської області. Чоловіка взяли на роботу тваринником. Він за один рік вивів господарство в передове. Районне керівництво виділило йому машину «Жигулі», і в 1975 році він знову виїхав до Криму, їздив між обкомом та райкомом півроку, поки не прописався в – наслідки нервових потрясінь.
Залишилося мені жити мало, дуже хотілося б жити в тому селі, де дитиною я бігала босоніж
Маючи посаду висококваліфікованого тваринника, він отримував зарплату санітара. Начальником над ним поставили ветеринарного фельдшера з 6-місячною освітою, який отримував зарплату більшу, ніж мій чоловік. Не витримало серце мого чоловіка... Всі муки й приниження, які ми відчуваємо з боку влади та чиновників, ні розумом, ні серцем не зрозуміти.
Залишилося мені жити мало, дуже хотілося б жити в тому селі, де дитиною я бігала босоніж. Там збереглася рідна домівка, на одній половині живуть інші люди. Нас туди і близько не підпускали в 1968 році. Мама і тато поховані в м. Генічеськ Херсонської області.
Живу в Криму, в с. Зимине Роздольненського району.
(Спогад датований 7 вересня 2009 року)
Підготував до публікації Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу і подолання його наслідків
