Спеціально для Крим.Реалії
У 2014 році під час анексії Криму доля зіштовхнула з сербським журналістом. Редакція спорядила його на півострів висвітлювати те, що відбувається. Всі ці дні в нього була фрустрація. З одного боку, Москва в Белграді сприймалася як союзник. А з іншого, позиція «Крим ‒ це Росія» для сербської редакції була рівноцінна тому, щоб оголосити про те, що Косово ‒ це не Сербія.
Цього сербського журналіста вирізняло те, що в його картині світу земля була круглою. В ній працюють одні й ті самі правила додавання й віднімання ‒ включаючи політичні. В ній ви не можете вимагати того, у чому відмовляєте іншим.
Тому я не люблю базікання про те, що Кубань ‒ це Україна.
Немає сенсу обговорювати, кому вона належала колись. Немає сенсу міркувати про етнічний склад населення. Тому що це рівнозначне тому, що призвело до російського вторгнення до Криму і на Донбас. Навіть з точки зору раціонального цинізму ці міркування не мають майбутнього. Тому що Кубань ‒ вже давно ‒ частина російського політичного. Перетравити яке ‒ те саме, що Варшаві сподіватися перетравити Львів.
Нинішній світ ‒ досить крихкий. Не вийде знайти країну в Європі, яка упродовж нового часу не змінювала кордонів. І той же ЄС став можливим лише тоді, коли світ домовився про те, що нинішні кордони ‒ це константа, а не змінна. В іншому випадку контурні карти з підручників історії приречені були перекочувати до генеральних штабів.
Москва намагається довести всім, що може не тільки з олівцем прокладати нові кордони, але й з ластиком у руках стирати вже наявні
І різниця між Україною та Росією ще й у тому, що Москва намагається оскаржити сформовані правила. Намагається довести всім, що може не тільки з олівцем прокладати нові кордони (як у Молдові або в Грузії), але і з ластиком в руках стирати вже наявні (як це сталося в Криму).
А Україна ‒ це країна, яка саме і намагається жити за правилами. За тими самими правилами, які дозволили заходу стати тим регіоном світу, яким він став. Сучасний світ ‒ це не стільки світ незалежностей, скільки світ найбільш ефективних систем взаємозалежностей. Ми стоїмо в черзі до віконця, в якому продається франшиза на модель західного соціального гуртожитку. І готові платити за це частиною свого суверенітету ‒ адже що таке інтеграція в ЄС і НАТО як не відмова від частини суверенітету на користь наднаціональних структур?
Так, Україна ‒ країна, обпалена війною. Так, емоції часом закривають раціо. Так, похоронки з фронту змушують перечитувати Старий Завіт, а не Новий. І місце нагірної проповіді часто займає закон таліона. Який про «око за око» і «зуб за зуб».
Донбас ‒ це Україна. Крим ‒ це Україна. А Кубань ‒ це Росія
Але це все в найкращому випадку дозволене обивателю, а не елітам. Тому що в останні роки ми можемо спостерігати, що відбувається з країнами, в яких обивательська логіка стає долею еліт. Орбан теж хоче велику Угорщину. Офіційна Польща розмірковує про Львів. А Москва просто лише перейшла від слів до дій.
Будь-яка розмова про подібне на рівні еліт ‒ це помилка. Та сама, яка гірша за підлість. Тому що торпедує все те, на чому сьогодні наполягає офіційний Київ. Недоторканність кордонів. Міжнародне право. Правила гуртожитку. Ті самі, які країна намагається впроваджувати у себе вдома.
Зрештою, обиватель тим і відрізняється, що може дозволити собі інфантильність. Не думати про завтра. Не оцінювати наслідки. Але всього цього не можуть собі дозволити ті, хто претендує на політичне майбутнє. Будь-які заяви на цю тему демонструють або короткозорість, або бажання домогтися популярності за всяку ціну. Зокрема й ціною репутації країни.
А тому все просто. Донбас ‒ це Україна. Крим ‒ це Україна.
А Кубань ‒ це Росія.
Думки, викладені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
