Доступність посилання

ТОП новини

Павло Казарін: Війна на сусідній вулиці


Проводи українського добровольця в зону АТО. Маріуполь, 9 вересня 2014 року
Проводи українського добровольця в зону АТО. Маріуполь, 9 вересня 2014 року

Спеціально для Крим.Реалії

Війну легко скидати з рахунків, коли вона далеко. Але хто вам сказав, що вона далеко? Я добре пам'ятаю 2014 рік. Той момент, коли Рада Федерації дала Володимиру Путіну право використовувати армію в Україні. Пам'ятаю, як журналісти кинулися перевіряти бомбосховища. Ті, які давно були переобладнані на чиїсь склади або нічиї «крисятники». Цей час досі нагадує про себе стрілками на будинках, які ведуть до найближчих укриттів.

А потім фронт стабілізувався. Мобілізацію замінив контракт. Країна потроху почала заспокоюватися. Багатьом стало здаватися, що війна ‒ десь далеко і трохи несправжня. Риторична формула з розмитим змістом. Поготів, що за сотні кілометрів від фронту міста продовжували жити неоновими вивісками. Побут поглинув і почав перетравлювати.

До того ж, у багатьох народилося відчуття, що війна йде тільки лише за ідентичність. Що за поразку доведеться розплачуватися лише прапором і гімном. Що переможець змінить лише операційну систему країни, а її носії зможуть жити, як і раніше. Поготів, що і сама Москва не раз давала зрозуміти: її завдання ‒ не «скидати українців у море», а лише перетворити їх на малоросів. А саму країну ‒ на протекторат і колонію.

Багатьом стало здаватися, що принести ідентичність у жертву ‒ не настільки вже й велика плата за побут

І багатьом стало здаватися, що принести ідентичність у жертву ‒ не настільки вже й велика плата за побут. Що в обмін відкриються ринки, скоротяться армійські витрати і припиняться похоронки. Для багатьох думка про те, щоб розміняти «колективне» на «персональне», здалася цілком привабливою.

Але так не станеться.

На фронті сьогодні вирішується питання ще й того побутового добробуту, який обиватель звик ставити на чільне місце. Тому що бій іде за право України покинути світ неефективних економік і кастових систем.

Росія могла прикидатися привабливою, лише коли барель коштував сто доларів. Як тільки ціна впала ‒ на роль нової нафти призначили людей. І ренту тепер збирають з них.

Україна бореться не тільки з агресором, а й з неефективністю, помноженою на корупцію

Українські байдужі могли хотіти російський соціальний договір. Той самий, який про ковбасу в обмін на волю. Але коли нафтодолари стали танути, виявилося, що економічний добробут скінчився, а відмова від політичних свобод ‒ збереглася. Просто тепер їх дефіцит в односторонньому порядку стали обмінювати на «державну велич», яка апріорі ефемерна, на хліб не намазується і в холодильник не кладеться.

У сучасній Росії битва за «держвелич» вимірюється стеженням і параноєю. Монополією силовиків і контрсанкціями. Обнуленням права приватної власності і кримінальними справами. Всім тим, що громадяни Росії не можуть заперечити ‒ бо колись відмовилися від свого права на «особливу думку».

А Україна б'ється не тільки за ідентичність, мову і пантеон героїв. Вона б'ється за право на інші правила гри. За ринок і конкуренцію. За систему стримувань і скасування монополій. Вона бореться не тільки з агресором, а й з неефективністю, помноженою на корупцію. Ця битва йде з перемінним успіхом, але ми сперечаємося про темпи, а не про вектор руху.

Москва не має грошей на мир ‒ вона має гроші лише на війну

Поразка на фронті не призведе до обміну ідентичності на процвітання. Вона призведе до втрати шансу на ефективність. Вона означатиме відкат до становості й кастовості. До закріплення права сильних ґвалтувати слабких. Зрештою, вона дорівнює елементарній бідності: російські протекторати не живуть багатше за метрополії. Особливо в ситуації, коли вся дискусія в Кремлі зведена до суперечки про те, на чому економити в першу чергу.

Москва не має грошей на мир ‒ вона має гроші лише на війну. Її перемога означатиме поразку не тільки для нинішніх «батьків» ‒ вона так само вб'є перспективи «дітей» і «онуків». Їм просто доведеться починати все з самого початку.

Війна завжди поруч. Вона у вбивствах російських перебіжчиків. У замахах на українських офіцерів спецслужб. У долях українських політв'язнів.

І нехай пасторальний пейзаж за вікном нікого не обманює.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

  • 16x9 Image

    Павло Казарін

    Павло Казарін. Кримчанин. Журналіст. Вважає, що завдання публіцистики – впорядковувати хаос до стану смислів. Співпрацює з «Крим.Реалії», «Українською правдою», Liga.net, телеканалами ICTV та «24».

XS
SM
MD
LG