В Україні 18 травня ‒ День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. За рішенням Державного комітету оборони СРСР під час спецоперації НКВС-НКДБ 18-20 травня 1944 року з Криму до Середньої Азії, Сибіру й Уралу були депортовані всі кримські татари, за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 людей. Результатом загальнонародної акції «Унутма» («Пам'ятай»), проведеної в 2004-2011 роках у Криму, став збір приблизно 950 спогадів очевидців вчиненого над кримськими татарами геноциду. В рамках 73-ї річниці депортації Крим.Реалії, спільно зі Спеціальною комісією Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків, публікують унікальні свідчення цих історичних архівів.
Моє дівоче прізвище Хапаш, а зараз я, Асіє Мухтаремова (1937 р.н.). У нас у сім'ї було п'ятеро людей: тато Амет Хапаш (1890 р.н.), мама Фатіме Хапаш (1896 р.н.), сестра Еміне (1929 р.н.), брат Мамет (1932 р.н.) і я, Асіє. Ми всі жили до депортації в Капсихорі, нині ‒ село Морське Судакського району.
Мені було під час депортації сім років, я дуже добре пам'ятаю, як нас виставили з дому! Ми спали, ще темно було, мати нас розбудила, почала одягати та плакати. «Швидко одягайтеся, нас із дому женуть», ‒ говорила вона, одягла мене й пішла, не знаючи за що хапатися. Дали нам 15 хвилин на збори, а батька одразу виставили на вулицю. А я, дівчинка семирічна, почала ляльку й іграшки збирати. Тут солдат підходить, вириває іграшки з рук і грубо виганяє мене на вулицю. А мама з сестрою і братом винесли щось, але другий раз їх не пустили зайти додому. Я не знаю, що вони взяли, напевно, продукти.
Потім ми пішки пішли в кінець села, де стояв тутун-аран (тютюновий сарай). Тут усе село зібрали на цілий день. Один солдат заліз на дах і почав стріляти з кулемета в людей. Люди почали плакати, вони думали, що тут усіх уб'ють, але інший солдат зупинив того, хто стріляв. Ніколи я не забуду цю історію, адже солдат поранив вісьмох людей. Потім під'їхала якась машина бортова і поранених завезли кудись, напевно, до лікарні ‒ я це не дуже добре зрозуміла.
Я думала, що це будиночки, а виявилося, що це вагони для худоби й коней. Посадили всіх у ці ешелони й позбулися нас...
Загалом, весь народ до вечора сидів, уже почало сутеніти і по темному приїхали машини, стали нас вантажити: навколо шум, крик, хтось дітей шукає, хтось речі свої не знаходить. Нарешті нас привезли до Кефе (Феодосії), темно, погано видно, мені здалося, що стоїть низка будиночків. Я думала, що це будиночки, а виявилося, що це вагони для худоби й коней. Отже, посадили всіх у ці ешелони й позбулися нас...
У нашому вагоні було дуже багато народу: люди похилого віку, діти, жінки. Одного разу я прокинулася і чую плач жінок. Думаю, чого ж вони плачуть, запитала про це маму. Вона сказала, що померла бабуся. Її тіло поклали в стороні, а коли ешелон зупинився в степу, померлу швидко винесли солдати, ніхто не дізнався, куди її поділи. Ніякої допомоги й медикаментів не було, я не бачила лікарів або медсестер. Годували всього один-два рази смердючим супом.
Ми приїхали до міста Беговат Ташкентської області Узбекистану. Тут нас посадили до маленьких вагончиків і привезли до радгоспу Дальверзін-1, де заселили до дерев'яного бараку, по одній кімнаті дали кожній родині. Кімнати були розділені між собою дошками.
Брали червиву воду. Принесуть цю воду додому, через ганчірочку процідять, і так її пили, готували на ній. А готувати було нічого
Батько влаштувався на бавовняний завод. Кожна сім'я в цьому бараці робила для себе з глини грубки. Хто працював на заводі, той приносив бавовняне насіння, смажили його і гризли, а хто й макуху вкраде. Вмирало багато людей від голоду. Ось так прожили зиму, прийшла весна, потім літо, у мене захворів батько на дизентерію. Ніяких умов не було, пили воду з водоймища великого: в одній стороні купалися, з іншого боку брали червиву воду. Принесуть цю воду додому, через ганчірочку процідять, і так її пили, готували на ній. А готувати було нічого, лободу обшпарюємо і їмо. І ось, 1945 року помер тато, а влітку, не доживши до сорока днів із дня смерті батька, захворіла на тиф і померла мама.
Отже, залишилися ми втрьох. Сестра Еміне пішла працювати на бавовняний завод позмінно, але через деякий час і вона захворіла. У нас була ще старша за віком двоюрідна сестра Заде Ідрісова (1917 р.н.), наші батьки були рідними братами, жила вона з сином у радгоспі Дальверзін-3. Її чоловік Мустафа Ідрісов був підпільником, допомагав партизанам, він зник безвісти. Вона взяла нас до себе, щоб до дитячого будинку не забрали.
Лікарі сказали, що мені потрібні вітаміни, і старша сестра Заде віддала мене узбекам
Померла Еміне, було дуже важко це пережити... А потім захворіла я, лікарі сказали, що мені потрібні вітаміни, і старша сестра Заде віддала мене узбекам. Три роки я жила в узбеків, потім сестра Заде забрала мене і віддала до школи. Мені було 11 років, але я не могла вчитися: ні в чому було ходити до школи ‒ ні одягу, ні взуття. Загалом, я закінчила два класи і покинула ‒ дуже «грамотна» стала. Мені соромно було, адже я була найбільша в класі.
В комендатурі я теж встигала відзначатися півроку, мені в перший раз пояснили, що якщо втечеш, то отримаєш 25 років. Я пам'ятаю, мені було тоді 13 років, сильно захворіла на кір, і сестра дуже переживала, думала, що я теж помру. Але, слава Аллаху, він дав мені вижити, я одужала, зараз мені 72 роки.
Через тиждень він приїхав до Ташкента перевірити, чи на місці я, але не забрав, побачивши, що я не втекла з табору
З лікарні мене виписали. Лікарі сказали сестрі Заде: «Давай-но, Зіна, відправимо її до піонерського табору, там усе-таки посилене харчування». Але сестра боялася нас куди-небудь відпускати. Однак лікарі дістали путівку в табір, і ми з іншими дітьми й вожатою поїхали до Беговата. Сидимо, чекаємо поїзда, і раптом під'їжджає на мотоциклі наш комендант, підходить до нас. Він хотів мене забрати, але вожата попросила: «Цій дівчинці 13 років, куди вона втече? Залиште її, будь ласка!». Вона вмовила його, і він залишив мене. Проте, через тиждень він приїхав до Ташкента перевірити, чи на місці я, але не забрав, побачивши, що я не втекла з табору.
Сестра Заде працювала в лікарні санітаркою, тому лікарі допомогли їй відправити мене до табору. Але комендатура змусила сестру поплакати: її кожного дня викликали й погрожували. Дорогі мої, я ніколи не забуду прізвища комендантів НКВД, прізвище головного було Черепов, а другого ‒ Ісаєв! Ось так минуло моє дитинство...
У сестри Заде Ідрісової при виселенні з Криму було двоє дітей: Ідрісу було шість років, а Ібраїму ‒ вісім місяців. І ось Ібраїмчик, маленький хлопчик, захворів 1944 року. Я добре пам'ятаю, сестра понесла його до лікаря, зробили йому один укол, і сестра до будинку хлопчика не донесла, дорогою він помер. А старший син Ідріс виріс, навчався в технікумі в Чирчику й був перший із ініціативників (член ініціативної групи національного руху ‒ КР) в селищі Зафар (селище в Бекабадському районі ‒ КР), був він у Москві (можливо, йдеться про масові демонстрації кримських татар у Москві влітку 1987 року ‒ КР), навіть у Сахарова був (радянський правозахисник і дисидент Андрій Сахаров ‒ КР). Під час листопадових свят його заарештувала міліція на 15 діб, і там його сильно побили, згодом він помер. У нього залишилося п'ятеро дітей, сім'я його живе в Новоросійську. Зараз у нашому селі Капсихор одну вулицю назвали його іменем.
Дорогі мої, я не написала, що ми залишили під час депортації. У нас був двоповерховий будинок, у ньому були великі три кімнати. У кімнаті, де приймали гостей, стояв чорний диван, інші були по-татарськи застелені, і дуже багато було посуду. А на першому поверсі були господарські приміщення, зберігалися продукти. Я дуже добре пам'ятаю, що була корова, барани, кози, але чисельності їх не знаю.
Коли ми залишилися сиротами, нам ніяких пайків не видавали
Забула написати, що, коли ми залишилися сиротами, нам ніяких пайків не видавали. Тільки коли ми виросли, сестра Заде нам розповіла, чому не давали. Виявляється, одного разу її викликали до комендатури, дали олівець і веліли написати, хто чим займається в селі. Вона відмовилася, їй погрожували пістолетом, сунули зошит і олівець в руки, вона пішла зі сльозами. Через тиждень її викликають знову, вона приходить, її питають: «Ну що, написала?» Вона відповідає: «Я писати не буду, не вмію, я нікого не знаю». І тоді вони знову погрожували сестрі пістолетом і нашими пайками. Сестра сказала: «Убийте мене і моїх сиріт. Батьки померли, сестра молода померла, і ми помремо!». І вона пішла зі сльозами. Так нам і не дали ніяких пайків, ніякої допомоги й позики...
Живу в селі Жемчужина Нижньогірського району.
(Спогад датований 18 січня 2010 року)
Підготував до публікації Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків
