Спеціально для Крим.Реалії
У 1962-му році 72% жителів Сінгапуру проголосували за вступ до Малайзії на референдумі. А вже через три роки парламент Малайзії виключив цю територію зі складу держави, подарувавши Сінгапуру незалежність.
Причина була в тому, що Сінгапур розмивав одноманітність метрополії. Він, населений китайцями, створював електоральну диспропорцію в Малайзії. До приєднання Сінгапуру в країні було 50% малайців і 25% китайців. З Сінгапуром частка останніх доходила до третини населення, знижуючи «титульну націю» до менш ніж половини населення. У результаті Малайзія вирішила з Сінгапуром «розлучитися» ‒ і через п'ятдесят років обидві держави почуваються досить комфортно.
Цей приклад могли б поставити на штандарти противники повернення півострова. Ті самі, які є не тільки в Росії, але й в Україні.
Для російського колективного несвідомого державна велич прямо пов'язана з квадратними кілометрами
У випадку сусідів нічого дивного немає ‒ для російського колективного несвідомого державна велич прямо пов'язана з квадратними кілометрами. Ці настрої вловлюють і місцеві опозиційні політики, які пропонують провести в разі своєї перемоги «новий референдум». І раз у раз натякають на те, що «прорадянський Крим» для нової України буде лише тягарем.
Причому у цих людей є прихильники і в Україні. Всі ті, хто пише, що немає сенсу будувати спільне майбутнє з тими, в кого інша картинка цього самого майбутнього. Всі ті, хто переконані, що зшивати розірване і склеювати розбите безглуздо і безперспективно.
Особливість Криму саме в тому, що він не потрапляє під жодне відоме геополітичне лекало
Але «сінгапурський прецедент» ‒ за всієї своєї зовнішній тотожності ‒ ніяк не може служити зразком. Цей сценарій став можливим як результат внутрішнього консенсусу. Сінгапур ніхто не викидав силою зі складу Малайзії. Його новий статус не був результатом зовнішньої стратегії на знищення малайзійської державності. Він не супроводжувався порушенням міжнародного права, військовою інтервенцією, анексією та окупацією.
А особливість Криму саме в тому, що він не потрапляє під жодне відоме геополітичне лекало.
У післявоєнній історії немає прикладів, на досвід яких можна було би спертися. В цьому і полягає прецедент півострова ‒ після Другої світової в світі відбулося лише сім анексій, але жодна з них не дає готових рецептів. Кримський прецедент виявився ширший від самого півострова. Вся історія операції зі зміни прапорів ‒ це справжня міна уповільненої дії під міжнародне право.
Питання Криму ‒ це наріжне питання про те, яким буде все 21 століття.
Якщо закрити на нього очі, то виходить, що всім можна все. Включаючи силові сценарії для будь-якої суперечної території. Яких по всьому світі вистачає з надлишком.
Хтось заперечить, що міжнародне право вже померло, і Крим лише підтвердив цей факт ‒ і буде неправий. Тому що життєздатність міжнародного права вимірюється не винятками, які час від часу трапляються. Вона вимірюється тим, що всі ці винятки за останні 80 років можна перерахувати на пальцях двох рук.
І тому питання Криму ‒ це не просто дискусія про те, що первинне: територія чи люди. Питання Криму ‒ це наріжне питання про те, яким буде все 21 століття. Москва може думати, що півострів сьогодні належить Росії. Насправді ж Крим після анексії став належати всьому світу. Хоча б тому, що від долі регіону цей самий світ сьогодні залежить як ніколи.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
