В Україні 18 травня ‒ День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. За рішенням Державного комітету оборони СРСР під час спецоперації НКВС-НКДБ 18-20 травня 1944 року з Криму до Середньої Азії, Сибіру й Уралу були депортовані всі кримські татари, за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб. Результатом загальнонародної акції «Унутма» («Пам'ятай»), проведеної протягом 2004-2011 років у Криму, став збір приблизно 950 спогадів очевидців учиненого над кримськими татарами геноциду. В рамках 73-ї річниці депортації Крим.Реалії, спільно з Спеціальною комісією Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків, публікують унікальні свідчення з цих історичних архівів.
Мене звати Аліме Мамбетова (Абдуллаєва), за національністю я ‒ кримська татарка. Народилася влітку 1924 року (свідоцтво про народження мені виписали 1925 року) в селі Ай-Серез (1945 року перейменоване на Межиріччя ‒ КР) Судакського району в сім'ї селянина Абдулли Аджифахрі (1888 р.н.) і Хатідже Алієвої (1897 р. н.). 1930 року наша сім'я була розкуркулена й заслана на Урал, а 1935 року після смерті батька ми з матір'ю і братом повернулися до Криму.
На момент депортації наша сім'я складалася з шести осіб: матері Хатідже Абдуллаєвої (Алієвої) (1897 р.н.), мене, Аліме Абдуллаєвої, брата Фахрі Абдуллаєва (1926 р.н.), вітчима Аблякіма Абдуллаєва (1897 р.н.) , зведеної сестри Мер'єм Абдуллаєвої (1924 р.н.) і зведеної сестри Айше Абдуллаєвої (1933 р.н.). Проживали ми всією сім'єю в селі Ай-Серез Судакського району на вулиці Ашага (Ашага маалле), номера будинку не було. До депортації працювали робітниками в колгоспі. Проживали у власному двоповерховому будинку, обробляли один гектар виноградника, розпайованого колгоспом. Нашій сім'ї належало приблизно 10 соток саду, засадженого плодовими деревами (яблунями), ми тримали двох коней, одну корову, овець, курей. Окрім речей домашнього вжитку (посуду, постільної білизни, скринь із одягом) у веденні сім'ї була комора із запасами пшениці, віз і фаетон.
Напередодні депортації в післяобідній час до села пригнали вантажні машини, вулицями ходили солдати Червоної Армії й під приводом попити молока (дати яєць, хліба) оглядали двори.
18 травня о четвертій годині ранку до будинку постукали і з наказом: «Швидко одягайтеся і виходьте» почали зганяти всіх до сільського цвинтаря, що розташовувався на околиці. Куди нас ведуть, навіщо і що відбувається ми не знали, люди були перелякані. Мати взяла мішок пшениці, але солдати його забрали. Дорогою до цвинтаря нас супроводжували солдати. Коли всі жителі села зібралися, а наше село майже повністю складалося з кримських татар, людей почали зганяти до вантажних машин. У кожній машині разом із кримськими татарами їхали кілька озброєних солдатів Червоної Армії. Скільки точно було людей, важко відповісти, але наша сім'я була вивезена в повному складі.
Привезли нас на Феодосійську залізничну станцію, де вже стояв ешелон, повантажили до вагонів, і незабаром потяг рушив. Нашій сім'ї пощастило ‒ ми потрапили до одного вагону. Вагон був призначений для перевезення худоби. Народу було багато, коли лягали спати на підлозі, від тісноти неможливо було повернутися на інший бік. В основному були жінки, люди похилого віку, інваліди й діти. За час шляху одна жінка народила дитину прямо у вагоні. Не було ні води, ні їжі, потребу справляли в моменти стоянки під вагоном, а іноді і в вагоні, тому повітря було важким, дихати було нічим.
Зупинявся поїзд один-два рази на добу, двері відкривали солдати й можна було вийти назовні. Іноді поїзд стояв годину-дві, а іноді час стоянки був коротким, не встигали навіть справити потребу. Час стоянки ніколи не оголошували. Можливість попити воду була тільки в моменти зупинки поїзда, і тільки в тому випадку, якщо поблизу від залізниці була вода. Готувати їжу теж намагалися під час стоянки. Часто до нас підходили місцеві люди, кричали на нас, ображали: «Продажні татари, продажні шкури, скоти...»
Одного разу нам у вагон принесли відро смердючого супу з протухлої риби, їсти який неможливо було.
Через такі умови багато хто у вагоні хворіли, медичної допомоги їм не надавали. У нашому вагоні померлих не було, але я бачила, як померлих із сусідніх вагонів солдати викидали поруч із залізничним полотном і не дозволяли їх ховати.
На 12-й день дороги (з 18 травня до 1 червня) ми прибули до Узбекистану на станцію Асака Ленінського району (з 1992 року Асакинський район Андижанскої області ‒ КР). Поїзд прибув вранці, й до вечора ми перебували на станції, потім під'їхали вози, на яких нас повезли в колгосп ім. Будьонного Мархаматского району Андижанської області, в кожному возі їхали дві-три сім'ї. Всього до цього колгоспу привезли 21 родину, на нас приходили дивитися місцеві жителі як на дивину, їм говорили, що привезли однооких і рогатих людей. Місцеві кричали нам: «Татарлар, Крим саттип кельдініз!» («Татари, продали Крим і приїхали!»)...
Нашу сім'ю голова колгоспу вирішив поселити в корівнику одного узбека й наказав йому звільнити корівник від корови, але господар будинку виконав це доручення лише через чотири дні
Ніч провели ми під возами, а вранці 2 червня сім'ї почали розподіляти. Нашу сім'ю голова колгоспу вирішив поселити в корівнику одного узбека й наказав йому звільнити корівник від корови, але господар будинку виконав це доручення лише через чотири дні після повторного наказу голови. Весь цей час ми жили під возом. Коли корівник був звільнений для нас, мати розвела глину, щоб обмазати нею неоштукатурені стіни хліва. Вікон і опалення, звичайно, в корівнику не було. Спали прямо на долівці.
Воду доводилося набирати в арику, що протікає в метрах тридцяти від будинку. Вода ця текла з бавовняних полів, була насичена хімікатами й мала гіркий присмак. Багато людей, які вживали цю воду, вмирали. Продуктами харчування ніхто не забезпечував, харчувалися чим доведеться, в хід йшла трава, якісь плоди чагарників. Іноді мати вимінювала на базарі головну хустку або свою сукню на зерно або борошно. Через місяць нашого перебування в колгоспі брат Фахрі пішов до райцентру, де йому видали пайок. Що в ньому було я не пам'ятаю. Через два місяці нашій сім'ї видали ще один пайок.
Працювали ми сумлінно, не зважаючи на голод, але одного разу сестра Мер'єм не встигла виконати план, і її за це побив бригадир
Працювали в колгоспі ім. Будьонного всією сім'єю: батьки, я, брат Фахрі, сестра Мер'єм, окрім сестрички Айше, яка вчилася. Трудовий день тривав від світанку до заходу сонця, а іноді працювали й після заходу сонця, адже треба було виконувати план. Трудодень оплачувався в розмірі півхлібини на людину. Грошової оплати, а також видачі будь-якої іншої матеріальної допомоги не було. Звісно, цієї «оплати праці» не вистачало, адже доводилося виконувати важку фізичну роботу й годувати всю сім'ю. Працювали ми сумлінно, не зважаючи на голод, але одного разу сестра Мер'єм не встигла виконати план, і її за це побив бригадир.
Крім того, щомісяця всі члени сім'ї, окрім молодшої сестри Айше, ходили відзначатися в комендатуру. Нам оголосили про те, що ми не маємо права відлучатися за межі нашого поселення, а людей, які порушили цю заборону, судили.
Через важкі умови життя, великі навантаження, постійне недоїдання і вживання отруєної води з ариків, розпочалася епідемія малярії, від якої люди вмирали сім'ями. Захворіла на малярію і я. Лежала вдома, бо батько не відпустив мене до лікарні. Не лягали в стаціонар ні в якому разі й усі хворі члени родини, тому що кримські татари, які звернулися до лікарні, незабаром виявлялися мертвими. Незадовго до епідемії малярії до лікарні пішла наша сусідка з хворим маленьким сином. Пам'ятаю, як вона йшла нашою вулицею й несла на руках дитину, а на ранок родичам цієї жінки, які прийшли її провідати, видали два трупи: цієї самої сусідки та її сина. Всіх померлих кримських татар ховали свої ж співвітчизники на колгоспному кладовищі.
Пологи були дуже важкими, відкрилася сильна кровотеча, догляду за мною толком не було, а медсестра залишила на ніч вікно «на провітрювання», і моя дитина померла від переохолодження
Що стосується недбалого медичного обслуговування, з ним я ще зіткнулася в грудні 1949 року, коли народила доньку: пологи були дуже важкими, я лежала в стані напівнепритомності, відкрилася сильна кровотеча, догляду за мною толком не було, а медсестра залишила на ніч вікно «на провітрювання», і моя дитина померла від переохолодження, а мене родичі забрали з лікарні й довго виходжували вдома самостійно. За час моєї хвороби один раз прийшов лікар, оглянув мене, залишив ліки й більше не з'являвся. Приходив і бригадир, щоб особисто переконатися, що я дійсно хворію. Незважаючи на те, що жили впроголодь: весь наш раціон на сім'ю становила пара коржів в день, не було ні присадибної ділянки, ні можливості тримати худобу, ‒ нам вдалося видертися.
Після хвороби я продовжила працювати в колгоспі. Вчитися в мене, моєї сестри Мер'єм і брата Фахрі не було можливості. Шість класів я закінчила ще в Криму, а про те, щоб отримати спеціальну освіту, не могло бути й мови, мені треба було допомагати батькам годувати сім'ю. Навчалася в узбецькій школі тільки сестричка Айше, якій на той момент було 11 років. Не було можливості вчитися рідною мовою не тільки у школярів, а й у всіх переселенців в нашому селищі.
Під час щомісячного відзначення в комендатурі говорили нам про те, що нас сюди перевезли на 25 років. Весь цей час ми жили мрією про Крим, згадували красу рідного краю, потайки мріяли про те, як повернемося. Тримати наші мрії про повернення на Батьківщину в таємниці нам доводилося через страх. Адже тих людей, які писали листи або ходили до представників влади, жорстоко били, а деякі так і не повернулися після подібних «розмов».
Вийшла я заміж за Абдугафара Мамбетова (1925 р.н.), уродженця села Ай-Серез Судакського району Кримської АРСР в 1949 році і взяла його прізвище.
На питання мого чоловіка «чи можемо ми тепер поїхати до Криму?» нам відповіли категоричною відмовою
1956 року нам оголосили, що тепер можна вільно переміщатися з одного району в інший. Нарешті з'явилася можливість розшукати односельчан і побачити родичів, близьких у межах Узбекистану. На питання мого чоловіка «чи можемо ми тепер поїхати до Криму?» нам відповіли категоричною відмовою.
1958 року з чоловіком і дітьми переїхали в м. Майлі-Сай Киргизької РСР, де придбали маленький будиночок і проживали там до 1988 року.
1988 року повернулися до Криму. Довго тинялися родичами і знайомими, тому що не могли купити будинок і прописатися. У той час житла продавали багато, але коли продавці дазнавалися, що ми кримські татари ‒ починали вигадувати причини для відмови, в кілька разів підвищували вартість будинків, а іноді відкритим текстом говорили, що не продадуть нам свій будинок. 1991 року вдалося придбати півбудинку в Сімферополі, що був рівний за сукупною вартістю двом новим автомобілям і нашому проданому будинку в м. Майлі-Саї. Багато років проживали в трьох кімнатах три сім'ї. Зараз я живу в м. Сімферополі
(Спогад датований 15 лютого 2010 року)
Підготував до публікації Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу і подолання його наслідків
