Спеціально для Крим.Реалії
Людська свідомість влаштована так, що їй хочеться простого й зрозумілого. Ось біле, а ось чорне. Ось наше, а ось чуже. Ті, хто не розуміють, як вести «війну півтонів», ніколи не зможуть її виграти.
Встояти перед спокусою рубонути з плеча ‒ важко. Завжди здається, що є якась червона лінія, така собі рішуча дія, вслід за якою настане комфорт. Піти з родини. Написати заяву про звільнення. Персоналізувати причину своїх негораздів і зненавидіти цю людину. І всякий раз, коли доходить справа до кризи, ця мрія про «хірургію щастя» знову починає оволодівати масами.
Ескалація бойових дій у районі Авдіївки стала ще одним підтвердженням. Хтось пише про те, що Київ має або терміново наступати всіма дивізіями на бойовиків, або «відрізати ОРДЛО і забути». Хтось відмовляється співчувати людям, які опинилися в зоні дії, тому що вони, мовляв, голосували за Януковича.
Цієї миті в мене виникає гостре відчуття дежа-вю. Тому що все це вже багато разів звучало ‒ щодо Криму. І точно так само хтось був готовий відмовитися від жителів півострова, оголосивши їх архітекторами анексії. А хтось пропонував відвойовувати регіон за допомогою танкових клинів. Але для другого сценарію в України не вистачає сил, а перший буде доказом того, що у неї не вистачає витримки.
Що означає «відрізати ОРДЛО»? Відмовитися на офіційному рівні? Викреслити з Конституції? Поставити бетонний паркан на кордоні й забути? Так «гради» літають і через паркани.
Що означає «відрізати ОРДЛО»? Відмовитися на офіційному рівні? Викреслити з Конституції? Поставити бетонний паркан на кордоні й забути? Так «гради» літають і через паркани
Слова про відмову від окупованих територій мали б сенс в тому випадку, якщо б йшлося про громадянську війну. Якби на сході країни і правда були сепаратисти, які мріяли відокремити підконтрольні їм території і створити там повноцінні незалежні держави. Якби політичні протиріччя поглиблювалися етнічним, конфесійним або культурним розколом.
Але немає ніякої громадянської війни в Україні. Є зовнішнє вторгнення, яке здійснює Росія за підтримки місцевих колабораціоністів. Чи стає протистояння громадянським через їх участь у війні? Зрозуміло, ні. Просто тому, що в ситуації зовнішнього вторгнення завжди і всюди знаходяться люди, готові служити інтервентам. І якби прихильники Росії не вихолощували історію Другої світової від неприємних фактів, то пам'ятали б, що на боці вермахту воювали кілька сотень тисяч радянських громадян.
Відмова від окупованих територій дасть лише впевненість агресору, що двох з половиною років окупації досить, щоб змусити жертву відмовитися від втраченого
Що дасть відмова від окупованих територій? Тільки впевненість агресору, що двох з половиною років окупації досить, щоб змусити жертву відмовитися від втраченого. І наступний сценарій дестабілізації торкнеться тих міст і регіонів, які сьогодні звикли відчувати себе в тилу.
Хтось заперечить, що жителі окупованого Донбасу самі винні ‒ що вони хотіли Росію, і ось вона до них прийшла. Але річ у тому, що значна частина населення України ‒ це люди, зосереджені на питаннях побутового виживання. Вони не цікавляться великою політикою й не беруть участі в суспільному житті. Їх можна знайти в будь-якому українському місті і селі. І будь-який окупант розраховує не тільки на підтримку прихильників, але і на невтручання байдужих. А байдужі є скрізь.
Пора позбуватися від ілюзій. Війна триває не через прагнення Донецька й Луганська до незалежності. Якщо вони раптово її отримають, фронт зміститься ще далі на захід ‒ до Харкова і Бердянська. Українська армія воює не з «трактористами» і «ополченцями» ‒ їй протистоїть військова машина Росії. Вона може обмежуватися поставками зброї та «відпускників». Може наносити артилерійські удари по позиціях українських військ з території Ростовської області. Або може здійснювати прямі вторгнення силами кадрових частин ‒ як це було під Іловайськом і Дебальцевим. І як тільки українська армія починає здобувати перемоги ‒ російська військова машина перестає прикидатися, що її на Донбасі немає.
Українська армія почала формуватися менше трьох років тому. Російська ‒ переозброювалася впродовж останніх п'ятнадцяти. Якщо хтось думає, що виграти в прямому військовому зіткненні не так вже й складно, нехай згадає Сирію. Ту саму, де Кремль міг дозволити собі застосовувати всю номенклатуру озброєнь ‒ від авіації до крилатих ракет. І подумає про те, що нинішній «гібридний» характер протистояння Києва й Москви обмежує останню у виборі методів і засобів.
Війну не можна закінчити лише тому, що вам цього хочеться. І не можна виграти доти, поки ваш супротивник не розбитий. Потрібно звикнути до того, що іноді оборона може тривати десятиліттями. І поки одні люди тримають зовнішній периметр, інші мають модернізувати внутрішній. Іншого рецепту успіху в нас немає.
Деякі речі ви змінити можете. Деякі ‒ ні. Найбільша помилка ‒ плутати одне з іншим.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
