Спеціально для Крим.Реалії
Всякий раз описуючи реальність, ми починаємо згадувати Чехословаччину. Шукаємо паралелі між Олландом і Даладьє, Кримом і Судетами. Згадуємо наївного Чемберлена з його «я привіз мир нашому поколінню» і Черчилля з його сентенцією про війну і безчестя.
Дітям двадцятого століття складно знайти іншу мову для опису двадцять першого ‒ Друга світова прошиває нас наскрізь, змушуючи все навколо міряти собою. Лише одне уточнення. Ми порівнюємо Україну з Чехословаччиною, хоча, можливо, вона цілком може виявитися Фінляндією.
Ми порівнюємо Україну з Чехословаччиною, хоча, можливо, вона цілком може виявитися Фінляндією
Навіть російська делегація, яку вигнали з ПАРЄ, змушує згадувати, як в грудні 1939-го точно так само радянська йшла з Ліги націй. Її звідти виключили за напад на Фінляндію. І в цей момент історичні аналогії починають розкриватися перед тобою у всій своїй невблаганній ході.
Напевно, в Москві в цей момент думають про те, що добре було б обрати собі нову «Прибалтику» і почати її «інкорпорувати». Розвивати духовні скріпи на експорт і придивлятися до сусідів, вигадуючи найбільш зручні методи поділу сфер впливу.
Щоб потім виявити, що чергові фундаменталісти влаштували на заході судний день ‒ за карикатури, мініспідниці та рок-н-рол. І перші пару років Росія готова самовіддано на всі лади римувати європейців, які самі винні. Мовляв, якщо ваші посольства палять, кораблі топлять, а літаки збивають ‒ то тільки від нестачі духовності. Ось у нас духовність що треба.
А потім в один прекрасний день виявиться, що справа не в духовності. І що фундаменталісти дотяглися до Центральної Азії. І до Північного Кавказу. І що воювати тепер треба не з українцями, які окопалися уздовж своєї «лінії Порошенка», і не Карелію-Крим облаштовувати, а з тими самими традиційними донезмоги хлопцями битися, в яких свої власні духовні скріпи на експорт.
І сподівається Москва, що почешуть світові лідери потилиці, вибираючи між фундаменталістами і Росією, плюнуть і виберуть Кремль. Мовляв, проти Гітлера ‒ хоч з дияволом. Дадуть Москві полуторки з кредитами і лендліз із патронами ‒ щоб не допустити повального поширення на одній восьмій частині суші флешмобу з відрізання голів. Зрештою, з двох бід обирають те, що поадекватніше.
І знову війна, герої і зрадники. І п'ють за перемогу ‒ ту, яка «наша». І день той самий наближають, як можуть ‒ скопом. І куля дурна, а боєголовка молодець. І ось тобі новий Тегеран. А ось ‒ Ялта. А десь там, на горизонті ‒ Потсдам. Здужаємо. Фундаменталізм переможений. Його хором перемогли і хором відсвяткували. З другої спроби капітуляцію підписали. Свято заснували. Музеї відкрили. Пам'ятники поставили.
Контурні карти Близького Сходу знову перелицюють. У школах стануть вчити арабську і фарсі. Медалі видадуть ‒ «за захоплення Багдада» і «за звільнення Мосула»
Михалков зніме фільм про авіадивізію «Бішкек-Торжок». Єгор Холмогоров напише вірш «Убий ісламіста», а Мединський відповість статтею «Товариш Холмогоров не правий!». У Багдаді поставлять церетелєвського «Альошу» ‒ втричі більшого за оригінал.
Контурні карти Близького Сходу знову перелицюють. У школах стануть вчити арабську і фарсі. Медалі видадуть ‒ «за захоплення Багдада» і «за звільнення Мосула». Перезаснують ООН, поміж країн-засновників введуть Татарстан і Башкортостан ‒ як найбільш постраждалі республіки. Репарації вирішать брати вуглеводнями.
А потім раптово екс-президент США Джон Маккейн приїде до Вестмінстерського коледжу в Міссурі і виголосить там промову. І стане говорити про поліцейські держави і сфери впливу. Про те, що Москва поважає тільки силу і що треба бути сильними. Що він не розуміє, де кордони експансії і що треба бути готовим до всього. І щоб не повторюватися, промову назвуть Вестмінстерською.
Потім цю промову з купюрами надрукує газета «Известия».
Тимченко виграє тендер на будівництво Близькосхідної стіни.
Росія знову закриється і сяде в окоп.
Знаєте, іноді порочне коло потрібно розривати. Інакше стає нудно жити.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
