Павло Казарін: Епоха напіврозпаду

Спеціально для Крим.Реалії

У Росії люблять говорити про те, що росіяни ні на який «майдан» не підуть. І саме ця фраза звучить як вирок країні. Тому що вони не вийдуть і для того, щоб захистити свою державу від нового 91-го.

Не буде наметів на Червоній площі з чаєм і бутербродами. Не поставлять сцену навпроти ЦУМу, з якої виступатимуть Олексій Навальний і Вася Обломов. Не буде кухні в Історичному музеї, автомайдану на Бульварному кільці і переговорів з владою щодо правил проведення дострокових виборів. Забудьте.

Тому що будь-який протест – це історія про підвищення ставок. Вулична демонстрація – це покер: той, хто перший скаже пас, той і піде зі сцени. Три роки тому саме це ми спостерігали в Києві: сила проти сили. Побили студентів – вийшли сотні тисяч. Ухвалили закони проти протестувальників – на Грушевського полетіли перші коктейлі Молотова. Розстріляли активістів – вулиця змусила Януковича покинути країну. На будь-якому етапі Майдан міг відступити – і програти. Янукович на будь-якому етапі міг залити країну кров'ю – і на якийсь час перемогти.

Думаю, що саме цей урок у Кремлі винесли із ситуації. І ніякої «Болотної» не буде – її віддадуть на поталу «Антимайдану» на чолі зі стоматологом на прізвисько «Хірург». Якщо цього не вистачить – дадуть відмашку ОМОНу. Якщо не вистачить ОМОНу – підключать внутрішні війська. У цьому тесті на міцність тестикул Кремль вже точно не погодиться програти. Тим більше, що будь-який вуличний протест відразу ж оголосять іноземним втручанням, по якому можна і потрібно відкривати вогонь.

Саме тому я не вірю в перспективу майдану в Росії. Ні в «болотний» – той, що з «розсердженими городянами». Ні в народний – той, що з шахтарями, які перекривають дороги. Не достукаються вони ні до кого своїми касками. Не зможуть. На жаль.

На жаль, у першу чергу, для самої Росії. Тому що Майдан – це історія про зміну еліт. Коли на зміну одним приходять інші, але держава зберігається, процеси тривають, а змінюється лише архітектура внутрішніх взаємозв'язків. Майдан – це доведений до екстремуму запит на еволюцію, єдиною альтернативою якому може бути тотальний злам системи.

І в цьому якраз і полягає головний ризик для Росії.

Тому що сучасна Російська Федерація – це держава, збудована, не в останню чергу, на консенсусі еліт. Не тільки столичних, але, в тому числі, еліт регіональних і центральних. Саме вони є єдиними суб'єктами ухвалення рішень у РФ – будь-який перегляд повноважень, рентних платежів, регіональних вилучень і надходжень обумовлений посиленням або ослабленням тієї чи іншої групи впливу.

У дев'яності роки, коли державний бюджет Росії нагадував решето, а нафта коштувала непристойно мало, відцентровість була основним змістом внутрішньої політики. Того ж главу Татарстану Мінтіміра Шаймієва Кремль довго умовляв викреслити з конституції республіки слово «суверенна». Переконав. Натомість регіон отримав солідний шматок повноважень та бюджетного пирога.

Власне, всі дев'яності якраз і були епохою напіврозпаду – це припинилося лише з етапом дорогої нафти. На той момент Кремль отримав можливість за допомогою нафтодоларів заливати відцентрові настрої – гроші допомагали якщо не вирішувати проблеми, то купірувати їх. І, за збігом обставин, етап дорогої нафти збігся з приходом до влади Володимира Путіна.

Те, що в «нульових» епоха відцентровості на час припинилася, не було його прямий заслугою – якби нафта продовжувала коштувати 20 доларів, ми б побачили до «десятих» зовсім іншу Росію. Але ціни на нафту, які виросли минулого десятиліття, знову впали два роки тому. А через анексію Криму Росія позбулася доступу до західних кредитів, на які вона існувала в «дев'яності». Бо санкції.

Тому Росія другої половини «десятих» буде схожа на саму себе десятирічної давності – але у зворотному перемотуванні. Спершу – дефіцит бюджету, скорочення витрат, стоншування фінансових кубушок. Потім – спроби реструктуризації боргів держмонополій і загроза дефолту держкорпорацій. На губернаторів будуть вішати все більше обов'язків, вимагаючи від них самостійності. При цьому тих, хто отримає цю самостійність, зніматимуть з посад через побоювання втрати контролю.

Утримати на колишньому рівні роздуту «соціалку» буде все важче – доведеться вибирати між скороченнями витрат і запуском друкарського верстата. Непрофільні витрати будуть різати – найдовше на таких же масштабах утримання залишаться бюджетники як ключова електоральна база влади. Армійські програми теж будуть недоторканні – спустошуючи російські «засіки».

Слідом настане час конфлікту між найбільшими фінансово-промисловими групами: конкуренція за доступ до бюджету прирікатиме їх на суперництво. Між регіонами-донорами і дотаційними галузями зростатиме напруга. Рано чи пізно в якій-небудь з провінцій з подачі місцевих еліт почне звучати теза «Досить годувати Москву».

Ми це все вже проходили.

Країни розвалюються не тільки через вторгнення або революції. Розпад цілком може відбуватися в результаті внутрішньоелітної змови. Населення може цьому перешкодити – якщо воно активне і пасіонарне. Або байдуже спостерігати – якщо будь-яка низова активність у ньому подавлена на рівні інстинктів. Саме з цієї причини 91-го року розпад Радянського Союзу виглядав такою собі кабінетною грою – за межами мегаполісів вулиці кишіли чергами, але ніяк не мітингами.

Кремль своїми власними руками позбавив російський народ права на суб'єктність. Забравши у нього вибори, заморозивши політичну систему, оголосивши будь-яку несанкціоновану владою громадянську активність злочином. Людей просто відучили об'єднуватися заради захисту того, у що вони вірять, переконавши їх, що «тим, хто нагорі – краще знати». Кремль йшов на все це від страху перед «майданом», який може вимагати змін. Але загроза державі повстає не тільки з вулиці – її цілком здатні нести й еліти. А занурене в анабіоз населення буде нездатне висловити свою точку зору, тому що його відучили цю точку зору мати.

Два з половиною роки тому Росія отримала можливість для подорожі в часі – в минуле. З 2013 року – як точки максимального добробуту – назад у «десяті» і дев'яності. У бажання регіональних еліт будувати окремо взяті держави на території суб'єктів федерації. У посилення відцентровості і кулуарні розмови про необхідність «скинути баласт».

І основна загроза Росії не в тому, що в країні збереться Майдан. Її головна проблема в тому, що ніякого Майдану не буде.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції