Наша зустріч з Андрієм Щекуном починається з частування ‒ яблука з Вінницької області привіз Анатолій Ковальський, з яким Щекун був у полоні у «самооборони» на території окупованого Криму. Після анексії багато з тих, хто підтримував український рух на півострові задовго «до» і «під час» подій початку 2014 року, були змушені виїхати на материкову Україну. Андрій Щекун живе у Києві і займає посаду генерального директора «Національного газетно-журнального видавництва», тим самим розвиваючи і популяризуючи українську культуру. На столі чиновника особлива гордість ‒ свіжий сорок третій випуск газети «Кримська Світлиця».
«Проти нас виступала ціла армія державних чиновників»
Народжений у Львівській області, в дитинстві Андрій Щекун часто відвідував Крим за показаннями лікарів: вони рекомендували для зміцнення здоров'я південний клімат. В юності вирішив їхати вчитися до Криму. Пізніше з півостровом зв'язала сім'я: дружина-кримчанка і троє народжених тут синів.
Активне громадсько-політичне життя студент факультету української філології Андрій Щекун почав з участі у молодіжному братстві «Зарево». «Це була наполовину підпільна організація українських націоналістів», ‒ каже він.
Нам казали: немає охочих навчатися українською мовою, немає місць, немає шкіл, немає вчителів. Це був суцільний саботаж всього українського
А з 1996 року, як згадує, був у партії «Народний Рух»: «Тоді «рухівцями» в Криму лякали, як зараз «бандерівцями», говорить Щекун. У цей період сформувалася серйозна мета для молодого активіста ‒ забезпечити у Криму доступ до української освіти і сформувати український медіа-простір.
«Мета була ‒ не нав'язувати, але забезпечити права українців. Ми постійно стикалися з тим, що нам говорили: немає охочих навчатися українською мовою, немає місць, немає шкіл, немає вчителів. Це був суцільний саботаж всього українського органами місцевого самоврядування. Ми самоорганізувалися, і почали робити реальні кроки», ‒ каже Щекун.
До 2011 року, незважаючи на всі песимістичні оцінки, у Бахчисараї відкрилася школа з класами від першого до одинадцятого з українською мовою навчання. Такою була перша перемога над чиновницькими перепонами.
Щекун згадує той період життя у Криму як «постійну виснажливу боротьбу» за право бути українцем
Сьогодні Щекун згадує той період життя у Криму як «постійну виснажливу боротьбу» за право бути українцем.
«Коли ми просували цю позицію (щодо створення україномовної школи в Бахчисараї ‒ КР), ми організовували зустрічі, круглі столи, йшли демократичним, цивілізованим шляхом, дорогою переговорів, консультацій, інформаційної підтримки, переконаннями. Ми ніколи не застосовували радикальні заходи, ніколи не йшли на те, щоб провокувати і без того напружені стосунки з багатоетнічним Кримом. Але проти нас виступала ціла армія державних чиновників, які не вірили в це і ставили перепони. Вони не очікували, що заяви будуть на всі класи, необхідність відкрити таку школу 2011 року стала феноменом», ‒ говорить він.
За словами Андрія Щекуна, пізніше ситуація змінилася, при президенті Вікторі Ющенку 14% електорату були проукраїнськими, а до 2012 року відсоток таких кримчан збільшився до 24-х.
На зміну байдужості чиновників прийшла російська агресія
Андрій Щекун ніколи не планував покидати Крим. Тим часом на зміну байдужості чиновників прийшла інша загроза для української спільноти в Криму ‒ російська агресія.
За Януковича російське середовище стало агресивнішим, стали з'являтися козацькі табори, російські військові в горах
«З боку Росії була сильна фінансова підтримка. Були фінансові джерела, які давали можливість потрапити в парламент Криму, місцеві органи, формувати імідж й інформаційне середовище. Дуже активним був вплив через церкву Московського патріархату, в них вкладали серйозні ресурси. Були і газети, які священики роздавали безкоштовно. Ми ж працювали на ентузіазмі, держпідтримки не було. Ще б років десять, і те, що трапилося, стало б неможливим. А за Януковича російське середовище стало агресивнішим, стали з'являтися козацькі табори, російські військові в горах. Ми про це писали і говорили, але уваги ніхто не звертав».
За словами Андрія Щекуна, коли 21 листопада 2013 року, за кілька днів до Вільнюського саміту східного партнерства, Кабінет міністрів України вирішив призупинити процес підготовки до укладення Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, на вулиці Сімферополя з протестом вийшли близько 200 осіб. Під будівлею представництва президента України в Криму за лічені години мітингувальників стало вдвічі більше, після того в різні дні на акції виходили до 3 тисяч людей, а на вулицях кримської столиці зазвучало гасло «Слава Україні!». Цим людям в Криму протистояли проросійські сили.
Після подій 26 лютого 2014 року у Верховній Раді Криму Щекун зрозумів, що за ним ведуть стеження, а за будинком ведеться спостереження. Стало зрозуміло, що сім'ю треба вивозити з Криму.
«3-го березня я евакуював свого старшого сина з молодшим, а 6-го відіслав дружину і середнього сина. Мені стало легше, коли сім'я покинула Крим. Я розумів, що щось зможе статися. 9-го березня ми організували найпотужніший мітинг спротиву біля пам'ятника Шевченку. На нього, за різними оцінками, вийшли від двох до трьох тисяч осіб. Через дві години мене і нашого фотокореспондента Анатолія Ковальського «взяла» «самооборона», ‒ згадує сьогодні майже без емоцій Андрій Щекун.
Йшов на мітинг, а потрапив у полон
«Мені було легше в полоні, оскільки я знав, що моя сім'я виїхала. Потрібно було розуміти, що говориш (на допиті ‒ КР), і я розумів, що їм не вдасться мене шантажувати сім'єю. Стратегічно це був правильний крок ‒ вивезти сім'ю, хоч і довелося напередодні хитрощами умовляти дружину, переконувати її разом з владикою Климентом, щоб вона поїхала з півострова», ‒ каже Щекун.
У полоні кримської «самооборони» Щекуна катували, вимагаючи «здати те, чого не було: паролі, явки, бази, контакти, джерела фінансування».
«Вони не розуміли, що нам не допомагають. Головною метою тиску було залякати, зламати, щоб іншим неповадно було», ‒ говорить Андрій Щекун.
Після перших викрадень проукраїнських активістів, погроз і катувань, в Криму запанувала атмосфера страху і шоку. Пізніше, до дня «референдуму», російські ЗМІ вже показали картинку «демократичного вибору» і «торжества справедливості».
«Мій полон зберіг багатьом життя. Коли мене взяли, багато хто виїхав, це їм допомогло зрозуміти, що потрібно збиратися і їхати», ‒ каже Андрій Щекун
Після довгих днів тортур, допитів, Андрія Щекуна і Анатолія Ковальського повезли на обмін. Полонених везли із зав'язаними очима. За словами Щекуна, було дві невдалі спроби обміну, третя стала успішною.
«Знаєте, як це, коли їдеш і розумієш, що, нарешті, зараз вас обміняють... А вас повертають. І потрібно триматися», ‒ каже Андрій Щекун.
Обмін відбувся після «референдуму» 16 березня, шляху назад до Криму для активістів вже не було: «повернутися ‒ значить попрощатися з життям». Але думки про те, чим можна займатися в окупованому Криму, були тоді, і не полишають Андрія Щекуна і зараз. Займався б культурологічними, освітніми проектами, організовував би осередки виживання з метою допомогти українцям зберегти мову, культуру, спадщину, видавав би свою газету, ‒ зазначає Щекун.
Якщо мене там чують, я б рекомендував не займатися політичними проектами. Для цього тут є ми... А там треба зберегти ідентичність, мову, Україну ‒ в серці і вірою
«Якщо мене там чують, я б рекомендував не займатися політичними проектами. Для цього тут є ми, українці в екзилі, для політичної боротьби, щоб прискорити повернення Криму. А там треба зберегти ідентичність, мову, Україну ‒ в серці і вірою. Частіше приїжджати на материкову частину, підкріплюватися цим духом. Цього я би бажав тим людям, які дійсно вірять у повернення Криму, яке колись станеться. В умовах окупації потрібно зміцнюватися духовно», ‒ каже Андрій Щекун.
«Багато бюрократії, боротьба на цьому фронті не легше»
Після приїзду Андрія Щекуна до Києва, боротьба продовжилася. Тепер боролися за об'єднання кримчан на материку. Відновлена громадська організація «Кримський центр ділового співробітництва ‒ Український дім», активісти почали роботу з інформаційним простором.
Після тривалої боротьби з чиновницьким апаратом у Криму і Києві, Андрій Щекун і сам опинився у кріслі чиновника. Каже, що на посаді генерального директора державного підприємства «Національне газетно-журнальне видавництво» розслабитися не може.
Дуже багато бюрократичних процесів. Сьогодні боротьба на цьому фронті не легша
«Дуже багато бюрократичних процесів. Сьогодні боротьба на цьому фронті не легша. Мені, напевно, в громадській діяльності легше було б. Якщо там можна допустити емоційність, радикальні, рішучі дії, то тут потрібно більше говорити про виваженість, бо за мною більше 70 штатних одиниць ‒ це живі душі, великий колектив. Потрібно працювати і з різними відомствами», ‒ розповідає Щекун.
Вступ на посаду простим не був, сьогодні Андрій Щекун згадує, що було багато критики з боку колективу за активну позицію нового директора, зіткнувся і з неприйняттям змін.
Саме підприємство практично не працювало, багато можливостей упущені, колектив зайняв зручні для себе ніші, але видання більше не потрапляли на прилавки. Перед вступом на посаду, Щекуну довелося доводити державній комісії саму необхідність існування видань і надати план щодо виходу з кризи.
«Я довів комісії, що друковані засоби масової інформації мають існувати, і є перспектива їх розвитку. Хоча навіть більша частина комісії думала, що це підприємство не потрібне, друковані ЗМІ не потрібні. Я їм сказав: може, через 50 років ви мене переконаєте, але поки що те, що можна видавати годі й шукати в інтернеті. І інтернет не може сформувати світогляд, особливо з дитинства», ‒ згадує Щекун.
У правильності своєї позиції він переконався, об'їжджаючи з друкованою продукцією українську глибинку. Там, де інтернет не розвинений на високому рівні, друковані видання користуються популярністю, а привезені журнали миттю розкупили місцеві жителі.
«Ми сьогодні надіслали листи практично всім головам сільських рад, міських, обласних ‒ до кожного дійшли. Ми знаємо тепер, що наші видання отримали, дивляться на них, читають, і ми говоримо про передплатну кампанію. Пояснюємо, що необхідно мати такі видання для бібліотек, шкіл, садків, музичних шкіл, клубів, вчителів, викладачів, як методичний додатковий матеріал».
На робочому столі у Андрія Щекуна предмет особливої гордості ‒ 43-ій номер газети «Кримська Світлиця», це символ українського Криму. Після анексії півострова в газеті відбувся конфлікт, 9 місяців видання практично не працювало, частина колективу відмовилася переїжджати до Києва. Зі свого боку видавництво в особі директора більше не могло гарантувати співробітникам безпеку роботи в окупації. Судовий розгляд між колишнім головним редактором і директором видавництва триває і зараз. На ваги поставлена можливість забезпечення прав і безпеки працівників.
Андрій Щекун не приховує гордості, говорячи про здобутки: «до переїзду «Кримська Світлиця» мала 18 передплатників, до Нового Року в Києві плануємо досягти 500-700 передплатників ‒ і це можливо». Сьогодні в редакції газети працюють кримчани, «тут мені немає в чому дорікнути», говорить Щекун.
Готує видавництво і журнали: «Українська культура», «Пам'ятки України», «Музика», «Українській театр», «Київ театрально-концертний» і газету «Культура і життя».
Директор видавництва зараз працює над розширенням можливості збуту продукції, розширенням партнерських стосунків і підвищенням кількості передплатників.
‒ З чого починається Ваш ранок?
Встати, розбудити дітей, проконтролювати, щоб вони вмилися, зробили зарядку, помолилися.
‒ Предмет, який завжди з собою?
Ікона, паспорт, ключі, портфель (великий або маленький, залежно від робочого плану).
‒ Що забрали з собою з Криму?
Нічого. Мене обміняли, і всі речі, які були на мені в полоні, довелося викинути, навіть куртку. Пізніше нам передали наші ікони, молитовники, книги.
‒ Найбільш суттєва критика, яку чуєте на свою адресу на роботі?
Відгуки від колективу в перші дні роботи.
‒ Що повезете до Криму, повертаючись?
Газету «Кримська Світлиця».
‒ Без чого робочий день проминув даремно?
Якщо я прокинувся і підняв дітей, значить, вони пішли в школу і отримали знання. Значить, вже день пройшов не даремно. Бог дає прожити цей день і хліб насущний, значить, цей день вже не можна вважати марним.
