Спеціально для Крим.Реалії
Російсько-турецька війна закінчилася відразу. Після того, як Кремль дозволив продавати путівки до Туреччини, курорти Анталії за популярністю залишили в аутсайдерах Крим і Краснодарський край.
На цьому тлі особливо жалюгідно виглядають ті російські експерти, які з листопада 2015-го «строчили» полемічні трактати із серії «не забудемо – не пробачимо». І ось уже письменник Захар Прилепін публічно ображається на народ, який недостатньо патріотичний, щоб і далі ігнорувати турецьке Середземномор'я. Нарікає на російських туристів, які радіють Анталії і манкірують Кримом. Сердиться на тих, хто «вважає анахронізмом» імперську мішуру. Дивується з приводу того, як можна їздити в гості до держави, яка збила у власному повітряному просторі чужий – російський – літак.
Йому вторить Едуард Лимонов, який запевняє своїх читачів у тому, що Путін, може, і пробачив Ердогана, але ось «ми з вами його не пробачили». Що імперський дух не розмінюється на «все включено» і що потрібно з ентузіазмом кроїти турецьку державу на клапті.
Їх щиро шкода. Вони вигадали собі Росію
І в цей момент їх щиро шкода. Тому що вони вигадали собі Росію.
У їхньому уявленні, Крим став поворотною точкою, яка створила новий патріотичний консенсус. В їхній свідомості два роки тому стався відкат від 1991 року: «збирання земель», «низовий підйом» та інший Мінін з Пожарським. А реально не змінилося практично нічого.
Радість російського обивателя з приводу офіційних перемог у кращому випадку на кшталт радості спортивного вболівальника. Коли сидячи перед екраном можна з комфортом переживати за «наших» і бажати програшу «чужим». Але головне в цьому співпереживанні саме те, що будь-яка наглядова позиція не вимагає від тебе персональної залученості. Тобі не потрібно бігати, тренуватися, вчитися ловити м'ячі на воротах – тобі подаровано відчуття причетності завдяки кольорам прапора, і тобі цього вистачає позаочі.
Соціологічні 85% прокремлівських настроїв – це мішура. Єдиний мотив російського обивателя при спілкуванні із соціологічною конторою вкладається у формулу «не вдивляйся в Левіафана, щоб він не почав вдивлятися в тебе». Якщо завтра Москва заявить про «віковічну російсько-українську дружбу», заради збереження якої потрібно повернути Донбас і Крим – маси точно так само візьмуть під козирок. Тому що російський обиватель суб'єктом політики не є. Причому як публічної – пов'язаної з виборами і коригуванням курсу країни, так і приземленої. І на кухні всі ці 85% говорять лише про те, який ламінат вони купили для дачі і під який відсоток вдалося взяти кредитний «Фокус».
Для російського обивателя телевізор – це джерело «правильної» позиції, ретрансляція якої оберігає від зіткнення з держмашиною. Щось на кшталт комсомольського значка на лацкані піджака – такий собі знак публічної лояльності, який подібно оберегу захищає тебе від опричнини.
У державі, де люди не можуть впливати на владу, телевізійна риторика виконує роль компаса
У державі, де люди не можуть впливати на владу, телевізійна риторика виконує роль компаса. Вона показує тобі – як потрібно висловлюватися з тих чи інших тем, щоб не накликати на себе біду. Той, хто її ретранслює – зовсім не обов'язково її поділяє. Це лише колективний спів гімну на ранковому піднятті прапора: правильний вираз обличчя і патріотична поза захищають від звинувачень у нелояльності, які можуть закінчитися життєвими проблемами.
Вчора було заведено Анкару не любити – і в тому ж Сімферополі російські чиновники в екстазі чиношанування намагалися перейменувати вулицю Турецьку. Сьогодні оголошено мир – і турецькі курорти з помідорами знову б'ють рекорди попиту. Обиватель не бере участі у формуванні державного порядку – він лише намагається її дотримуватися. І всі образи Захара Прилепіна й Едуарда Лимонова на росіян означають лише те, що ні той, ні інший в росіянах ні чорта не тямлять.
І якщо завтра Москва оголосить про те, що приєднання Криму пройшло з порушенням російської конституції, а тому потрібно відновити відносини «з братньою Україною» шляхом відновлення її – України – територіальної цілісності, – ніяких масштабних акцій протесту на вулицях російських міст ми теж не побачимо.
Тому що ті, хто ревно вірують в «русский мир», – це меншість. А який з меншості попит?
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
