Спеціально для Крим.Реалії
Історія здатна чомусь вчити лише тоді, коли її пам'ятають. Інакше на зміну тези «більше – ніколи» приходить лукаве «можемо повторити». Проблема в тому, що прихильники другого гасла погано уявляють – що саме вони хочуть «повторювати».
Один з головних музеїв Другої світової досі лежить під відкритим небом. Його єдині дослідники – учасники пошукових загонів. Саме вони знають, чому в радіатори лили винне сусло. Вони в курсі, що спільного у снаряда і жіночого шовкового білизни. І про те, як пов'язані червоноармійський «жетон смертника» і статистика «зниклих безвісти», теж можуть розповісти. Ось що повідав нам один з них.
Фляга, що говорить
«Коли відкопуєш німецького солдата, завжди впадає в око те, що він повністю споряджений. Шкіряне «розвантаження», пряжка, небезпечні бритви з верстатами, дзеркальце. А радянський загиблий боєць майже завжди «гол как сокол». Аж до 1944-го року у вермахту майже завжди був порядок з підвозом боєприпасів і харчування. У німців, коли вони стояли в тривалій обороні, була навіть постільна білизна.
Німецька фляга – мало того, що алюмінієва, так ще й обшита деревом – щоб уникнути перегріву. А у радянських солдатів були скляні фляги, які легко билися
Знову ж німецька фляга – мало того, що алюмінієва, так ще й обшита деревом – щоб уникнути перегріву. А у радянських солдатів були скляні фляги, які легко билися. Одного разу довелося відкопати радянську тушонку в скляній банці. На кришці під шаром солідолу було зображення ножа і детальний опис того, як відкривати консерви. Це робилося для тих, хто ніколи в житті не бачив тушонки».
Жетони смертників
«Коли в Севастополі з кораблів сходили на берег матроси, їх – максимум – вносили в якісь паперові списки, які зберігалися на кораблі. Причому у матросів, на відміну від піхотинців, навіть жетонів смертника не було. Якщо корабель тонув – то разом з ним йшли на дно й архіви.
Німецький жетон смертника був зроблений з алюмінію, рідше – з цинку. Радянський же жетон являв собою пенал з паперовим вкладишем
Німецький жетон смертника був зроблений з алюмінію, рідше – з цинку. Просвердлені в ньому дірки давали можливість розламати його на дві частини – одна частина вкладалася в кишеню (іноді – в рот) небіжчикові, інша відсилалася в Німеччину. Радянський же жетон являв собою пенал з паперовим вкладишем. Заповнювали цей вкладиш часто олівцем, причому нерідко цей олівець ховався в той же пенальчик. Якщо туди потрапляла волога, то дерево розривало пенал, попутно знищувався і паперовий вкладиш».
Що таке морський піхотинець
«Морська піхота в роки війни – це саме матроси, які зійшли з кораблів на берег. Вони по праву вважалися елітою радянських збройних сил. По-перше, матроси служили до війни по 5 років – тому вони були навчені набагато краще, ніж звичайна піхота. По-друге, на флот брали лише тих, у кого за спиною було як мінімум 7 років школи – це необхідна умова для роботи зі складними корабельними механізмами. По-третє, це фізичні дані моряків.
Для ілюстрації: снаряд на есмінці важив 32 кг. При цьому гармата мала давати мінімум 5 пострілів на хвилину. Можете самі уявити, яким мав бути матрос, щоб у бою забезпечувати потрібну швидкість стрільби.
Останки матросів дуже точно ілюструють поняття «генофонд нації». Майже всі – величезні, міцні мужики, зростом під два метри
У пошукових системах є так званий ексгумаційний лист – туди вписується опис останків і навіть приблизна причина загибелі (осколкове поранення, кульове чи, наприклад, мінно-вибухова травма). Останки матросів дуже точно ілюструють поняття «генофонд нації». Майже всі – величезні, міцні мужики, зростом під два метри.
До речі про колір форми. У матросів був такий собі військово-морський шовінізм – вони часом категорично не хотіли переодягатися в польову форму. Але це грало з ними часто і злий жарт – чорна форма була демаскувальним фактором».
Блузка для пороху
«В обложеному Севастополі жінки здали всі свої шовкові речі для потреб армії. Справа в тому, що гільзи боєприпасів калібром від 50 мм і вище зсередини обкладаються шовком – для кращого згоряння пороху. А шовку-сирцю в обложеному місті катастрофічно не вистачало.
Знову ж – знаменитий севастопольський швейний комбінат №2, який виробляв обмундирування. Йому не вистачало потужностей – і жінкам довелося віднести на підприємство особисті швейні машинки. А що таке в ті роки швейна машинка? Це, по суті, годувальниця – як корова в селі. Мало того, що всі жінки самі обшивали свої сім'ї, але ж швейна машинка давала можливість шити речі і на продаж. Але для фронту віддавали все найцінніше».
Дві різні блокади
«Всі пам'ятають, що головний жах обложеного Ленінграда – це голод. А в обложеному Севастополі основна проблема була навіть не з їжею, а з водою. Літо 42-го року було одним з найспекотніших, плюс до цього – від постійних артобстрілів у повітрі «висіли» тисячі тонн піску й землі.
Всі пам'ятають, що головний жах обложеного Ленінграда – це голод. А в обложеному Севастополі основна проблема була навіть не з їжею, а з водою
У мемуарній літературі є згадка, як при евакуації полотна Франца Рубо з Панорами першої оборони Севастополя знайшли старий план 4-го бастіону, де був хрестиком відзначений занедбаний колодязь. Викопали восьмиметровий колодязь – і знайшли там воду!
І ще – в Севастополі був винзавод «Шампанбуд». Він почав роботу за пару років до початку війни. Через брак води під час оборони міста виноматеріал видавали не тільки особовому складу, а й цивільному населенню. На винному суслі готували їжу, заливали в радіатори автомобілів і танків, поїли ним дітей. І досі багато хто з тих, хто пережив оборону Севастополя, шампанське категорично не п'ють».
Тушонка з тротилом
«Під час оборони міста Балаклавський консервний завод почав виробляти гранати. Це було нескладно, адже та ж протитанкова граната РПГ-40 являє собою порожню банку з-під тушонки з ручкою і детонатором, всередині якої містилося близько 500 грам тротилу. А граната РГ-42 – це фактично банка з-під згущеного молока з підривником від гранати Ф-1.
З обрізків труб робили мінометні стволи. Жерсть з дахів збирали для гранат. Для боєприпасів з горючою сумішшю збирали порожні пляшки
Часто з обрізків труб робили мінометні стволи. Жерсть з дахів збирали для гранат. Для боєприпасів з горючою сумішшю збирали порожні пляшки. А ось те, що діаметр цигарки і патрона збігаються не випадково, а саме на випадок війни – це вже міф. Так може говорити лише той, хто не бачив патронний верстат. Так само як абсолютно непрофесійні міркування про «невипадковість» збігу діаметрів сосиски і великокаліберного патрона».
Жінки на війні
«Коли в кіно показують санітарок, які виносять бійців з поля бою – мало хто згадує, що таке було тільки в радянській армії. За західними військовими стандартами на полі бою в нейтральній смузі допомога пораненим надавалася після битви. А потерпілому бійцю допомога потрібна в перші півгодини. І тільки у нас молоді дівчата під вогнем витягали з поля бою здоровенних мужиків зі зброєю. Між іншим, гвинтівка важить близько 4-х кг, а кулемет Дегтярьова – близько 12-ти.
Багато дітей йшли на заводи працювати з міркувань патріотизму, до якого домішувався і практичний розрахунок. Адже продуктова картка утримуваного – це мізер. А якщо підліток йшов на підприємство допомагати, він отримував уже картку робітника. І часом цим хлопчаки рятували від голодної смерті свою сім'ю – матір, сестер, братів».
Сало на рейках
«Партизанська кмітливість – це не тільки пісок, засипаний у ствол танка (коли ствол розривало під час пострілу). Були ще випадки, коли в бензобаки засипали цукор – це викликало повну зупинку двигуна. Уявіть, що відбувалося з літаками в повітрі.
Бувало й таке, коли рейки на невеликому підйомі натирали салом або солідолом. У результаті поїзд не міг здолати підйом і виникав затор
На залізницях в гальмівні букси партизани іноді засипали пісок. При гальмуванні від фрикційного фонтану іскор з букса ті ж нафтові цистерни просто спалахували. Бувало й таке, коли рейки на невеликому підйомі натирали салом або солідолом. У результаті поїзд не міг здолати підйом і виникав затор. Або ж не спрацьовувало гальмування перед вигином полотна – і потяг міг зійти з рейок».
Непартизанські гори
«Рельєф Кримського півострова зіграв злий жарт з партизанським рухом. Гори не дозволяли їм здійснювати такі ж рейди, які могли собі дозволити загони Ковпака або Сабурова. Окрім того, восени і взимку кримські гори затягнуті хмарами. Одна справа – зробити аеродром і прийняти літак на рівнині, і зовсім інша – зробити те саме в кримських горах в умовах хмарності. Не дивно, що кримський партизанський рух страждав від голоду і неможливості забезпечити постачання з «великої землі».
Кримський гірський рельєф грав на руку німцям. Полісся в Білорусі – це тисячі квадратних кілометрів лісів, а Крим – маленький, тут не сховаєшся. При цьому один поранений в горах забирає сили шести осіб: потрібно три зміни по дві людини для перенесення бійця, адже вози в горах марні».
1000 рублів за «Юнкерс»
«Під час пошуків доводилося натикатися на спеціальні агітаційні снаряди і бомби. Всередину цих боєприпасів вкладалися листівки, при спрацьовуванні заряду ці папери, намотані на стрижень, викидалися і розліталися над територією.
Мимоволі відзначаєш, якою різною була пропаганда всередині армій. У Союзі робився акцент на масовому героїзмі та самопожертві, а німці закликали до того, щоб перемогти ворога і при цьому залишитися живими. Так тривало до 1944-го року, приблизно тоді ситуація в агітпропі змінилася з точністю до навпаки.
У середині війни, до речі, в Червоній армії ввели і грошові премії. Близько 1000 рублів платили за збитий ворожий літак. За корабель – близько 20 тисяч рублів. Платили гроші й за евакуацію з поля бою радянської техніки. Гроші були однаково невеликі – булка білого хліба в тилу на чорному ринку коштувала десь 300 рублів. І, тим не менш, ці кошти грали свою мотиваційну роль – адже боєць міг відіслати їх рідним у тил».
«Листковий пиріг» мису Херсонес
«Про масштаб битв під Севастополем можна судити навіть з того, що німецька армія досягла тут найбільшої щільності артилерії на кілометр фронту за всю війну. Десь від 150 до 250 артстволів на кілометр фронту – і це не рахуючи авіації. Причому враховувати треба й те, що сама площа обложеного Севастополя була порівняно невеликою: снаряди майже завжди падали в «житловій» зоні.
На війні багато фігуральних висловів стають реальністю. Як, наприклад, фраза «море, червоне від крові». Ті з севастопольців, хто пережив війну, згадують, перш за все, страшний трупний сморід, тисячі неприбраних тіл. Радянське командування не стало ризикувати кораблями для евакуації армії та мирних жителів у 42-му році – і на мисі Херсонес за німецькими даними тільки в полон потрапили 80 тисяч радянських воїнів. Воронки на тому ж херсонеському аеродромі – це листковий пиріг. Спершу натикаєшся на 44-й рік: шар озброєння, німецькі останки, потім шар землі, а потім – 42-й рік і тіла наших солдатів. З деяких воронок діставали до п'ятдесяти людей.
Одного разу, до речі, був випадок, коли в селі Чорноріччя під Севастополем розкрили поховання і знайшли останки працівника міліції (за ґудзиками і пряжкою визначили приналежність до роду військ). Бачили клубок пряжі? Ось так само він в колючий дріт був німцями замотаний».
Італійський «Ташкент»
«Під час війни Сімферопольський музей потрапив під повне розграбування. Кримську столицю німці взагалі взяли «теплою» – мотобригада Ціллера обігнала в наступі радянські частини, які відступали з Перекопу. Зате вдалося врятувати картинну галерею Айвазовського і художній музей у Севастополі.
Кораблі, які привозили до обложеного міста озброєння і боєприпаси, вивозили з собою назад мирних жителів
Ціла історія пов'язана з евакуацією полотна панорами першої оборони Севастополя. Справа в тому, що кораблі, які привозили до обложеного міста озброєння і боєприпаси, вивозили з собою назад мирних жителів. Але через те, що весь Крим був захоплений, кораблям доводилося відходити дуже далеко в море, щоб врятуватися від німецької авіації. Це не завжди виходило.
26-го червня 1942 року в Севастополь проривається останній великий надводний корабель – лідер ескадрених міноносців «Ташкент». Корабель-красень. По-перше, у нього були унікальні ходові якості (він давав 44,5 вузла при 2500 тоннах водотоннажності). За коротку літню кримську ніч він встигав вийти з Новоросійська, дати гак у відкрите море, вивантажити в Камишовій бухті Севастополя поповнення (він брав на борт до 500 осіб), забрати тяжкопоранених (легкопоранені відмовлялися йти з поля бою) і знову вийти в зворотній бік.
По-друге, він був гарний сам собою – моряки називали його ще «блакитним крейсером». Справа в тому, що цей корабель будували італійці, а для Середземного моря блакитний колір був стандартним маскувальним забарвленням.
Так ось – після того, як бомба потрапила в будівлю Панорами, обгорілі шматки полотна Франца Рубо теж завантажили на «Ташкент». Після того, як корабель вийшов із Севастополя в дорогу назад, десь близько п'ятої ранку його засікли німецькі авіарозвідники. «Ташкент» атакували цілих чотири години – на нього скинули близько 300 авіабомб. Пряме влучення було тільки одне – і знову доля – ця бомба ковзнула по якір-ланцюгу і впала в море не вибухнувши. Але при цьому бічними гідроударами був зруйнований корпус, корабель був затоплений на одну третину і майже повністю втратив хід. І все ж таки він прорвався! І знову ж іронія долі – буквально через пару днів двома німецькими авіабомбами «Ташкент» був потоплений біля причалу в Новоросійську».
Шермани і Студебекери
«Найкращі вантажівки в радянській армії – це американські «Студебекери». Ці машини давали фору радянським вантажівкам у прохідності й потужності. До речі, на всіх лендлізівських машинах система обчислення була дюймова – і для кожного танка, літака або вантажівки необхідно було перекладати й адаптувати інструкції.
При цьому американські «Шермани» мали суперечливу репутацію. У мемуарній літературі часто зустрічаєш, що екіпажі їх називали БМ-4 – «братська могила чотирьох». Справа в тому, що «Шерман» обшивався зсередини чистим каучуком. Робилося це для того, щоб врятувати танкістів від окалини, яка відлітає від броні в момент удару ворожого снаряда. Ідея правильна, але матеріал невдалий – адже каучук чудово горить. Влітку «Шермани» їздили з відкритими люками – і то в разі пожежі встигав вистрибнути тільки командир машини. Знову ж – американський танк «Грант» не міг протистояти німецьким бойовим машинам, що випускалися після 42-го року. Це підтвердили й танкові битви в Нормандії та Північній Африці.
Зате багато іншого було дуже доречне. Радянський Союз не виробляв високооктанового бензину в принципі – і кожен танкер з імпортним пальним був на рахунку. В СРСР поставлявся і листовий алюміній – адже спочатку радянські винищувачі робилися з композитних матеріалів з невеликими вкрапленнями «крилатого металу». Часто використовувалася і просто т. зв. «авіаційна фанера».
Дуже виручали й лендлізівські літаки. Наприклад, до кінця війни вся далека бомбардувальна авіація Чорноморського флоту складалася з машин «Бостон А-20». Ці ж літаки використовувалися як торпедоносці. Знаменитий Покришкін теж літав на лендлізівській «Аерокобрі».
До речі, про асів. У послужному списку німецьких авіаторів часом значилося кілька сотень збитих літаків, а у наших – лише по кілька десятків. Така велика різниця пояснюється тим, що в радянській армії зараховували тільки ті збиті літаки, падіння яких підтверджувалося наземними службами. Тому радянським льотчикам не зараховувалися літаки противника, що впали в море або за лінією фронту».
Настріл
«Коли працюєш з металодетектором, часом натикаєшся на невідповідності між історичними описами боїв і фактами. Є таке поняття, як «настріл». Бойова траншея зверху завжди усипана гільзами – навіть якщо після війни частину гільз зібрали, то в землі все одно їх залишається з лишком. І якщо настрілу немає, то, швидше за все, траншея – не бойова. Й іноді ті ділянки, які за документами проходять як бойові, в реальності виявляються без настрілу.
Досі Севастополь та його передмістя – одне велике звалище зброї: на місто скинули від 1,5 до 2 тонн боєприпасів на квадратний метр
Досі Севастополь та його передмістя – одне велике звалище зброї: на місто скинули від 1,5 до 2 тонн боєприпасів на квадратний метр. За деякими повідомленнями на Севастополь падало в день до десяти тисяч снарядів».
Без чоловіків
Дід одного з шукачів розповідав, що, коли він після демобілізації їхав за документами до себе на батьківщину в Тамбовську область, в села було страшно заходити. Всюди – одні лише вдови. Жінки, розуміючи, що їхнє сімейне життя, за великим рахунком, скінчилося, мріяли тільки про одне – про дітей. Навіть не в шлюбі – у вагітності вони бачили єдину можливість знайти сенс подальшого життя. «Нарозхват» були всі – від неповнолітніх до людей похилого віку. Про це рідко пишуть, подібне не часто знімають в кіно, але все це – лише ще одна личина Другої світової.
Ці оповідання не претендують на енциклопедичну точність – вони суб'єктивні, як і вся історія Війни. Але коли хтось у патріотичному чаді клеїть на заднє скло автомобіля напис «на Берлін», це означає, що він просто не розуміє ту саму війну, яку спекулянти воліють ідеалізувати до повного безпам'ятства.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
