Спеціально для Крим.Реалії
Барак Обама носить на правій руці Jorg Gray 6500 – цей годинник йому вскладчину подарували його охоронці. І тепер президент єдиної у світі наддержави перевіряє час за допомогою аксесуара за двісті доларів. І якщо вам здається, що це лицемірство, значить, ви так нічого й не зрозуміли.
Тому що вартість годинника державного чиновника – одна з безпомилкових ознак того, до якого світу належить країна: першого чи третього. І справа тут не в реальних задекларованих прибутках – вони цілком можуть дозволяти політику носити Vacheron Constantin чи Maurice Lacroix. І він, цілком можливо, одягне їх після того, як піде в політичну відставку. Але справа в іншому.
Фактично, годинник – поряд із запонками чи взуттям – один із небагатьох доступних чоловікові аксесуарів, що дозволяють конструювати власний імідж. Причому цілі можуть бути різними. Роман Абрамович носить стодоларові Polar M61 для того ж, навіщо менеджер середньої ланки влазить у борги заради Longines за $3000. Тому що і той, і інший позиціонують себе в суспільстві. Просто багатомільярдний Роман Абрамович намагається виглядати в очах британського суспільства компанійським і демократичним, а менеджер в очах рідних і близьких – дорогим і затребуваним. Годинники в цьому випадку – лише засіб самопрезентації для оточуючих, метод надсилання сигналів назовні.
Для олігарха годинник – частина того ж самого піару. Недорога модель потрапляє у фокус таблоїдів, які не забудуть написати про дивно скромний аксесуар дивно нескромної людини. Так само як і оточення менеджера обов'язково оцінить заповітні літери поперек циферблата: і те, і інше створює потрібне самопозиціювання.
І логіка вибору годинника держчиновником перебуває в цьому ж ряду.
А тому не матимуть рації ті, хто скаже, що недорогий годинник публічного політика – не більше, ніж лицемірство. Що Бараку Обамі треба носити дороге й належне. Що одягати простий годинник, коли твій банківський рахунок дозволяє тобі цього не робити, – те саме удавання з себе когось іншого.
Тому що ми всі, так чи інакше, живемо в світі соціальної облуди. Нас із дитинства привчили бажати доброго здоров'я людині, яка чхнула. Співчутливо питати «як справи» при зустрічі й бажати «доброї ночі» при пізньому розставанні. Хоча, давайте начистоту – нам найчастіше байдуже і до чужого здоров'я, і до чужих справ.
Це всього лише частина соціального етикету. Того самого, який змушує нас блимати аварійкою на знак подяки й відкривати двері жінкам і старшим
Це всього лише частина соціального етикету. Того самого, який змушує нас блимати аварійкою на знак подяки й відкривати двері жінкам і старшим. Ми привчили себе ставити чергові питання про дітей і дружин, цікавитися самопочуттям і настроєм. Ми навіть жартуємо про те, що справжній зануда – це людина, яка у відповідь на питання «як справи?» почне справді розповідати про те, як у неї справи. Але при цьому ритуальних питань ми ставити не перестаємо.
Тому що це етикет. Той самий, який конструює соціально привабливе середовище. І досі словосполучення «вихована людина» служить для нас одним із важливих маркерів в описі співрозмовника.
Політичний етикет є всього лише продовженням етикету соціального. Годинники політика вирішують одне-єдине завдання – самопрезентації й маркера для аудиторії. Немає нічого поганого в тому, що директор банку підкреслює свою успішність дорогим аксесуаром. І немає нічого лицемірного в тому, що політик носить недорогий годинник, що створює відповідний меседж для його співгромадян. Це всього лише «будьте здорові» у відповідь на чиєсь випадкове «апчхи». Так, часом це може здаватися лицемірством. Але ми всі живемо в рамках лицемірних умовностей.
Якщо годинник служить для політика головним підтвердженням соціальної успішності, то це вже питання про те, що він вважає нормою, а що – девіацією
І це не означає, що на зміну ярмарку марнославства має прийти показна аскеза. Це, скоріше, тест на внутрішніх драконів; відсилання до того, ким ти намагаєшся бути й ким намагаєшся здаватись. Якщо той же годинник служить для політика головним підтвердженням соціальної успішності, то це вже питання про те, що він вважає нормою, а що – девіацією. А, заодно, це питання й до нас – адже він носить дороге не для себе, а для цільової аудиторії.
Їздити на громадському транспорті, не перекривати дороги, відмовитися від мигалок, кататись разом із усіма на велосипеді, гуляти без охорони у власному місті – політичний етикет може бути різним. Але в підсумку він створює найважливіше: відчуття того, що простір життя може бути загальним. Що він у рівній мірі належить усім. Що твій соціальний статус не впливає на готовність притримати двері в метро.
І якщо політик не готовий розуміти цю просту істину – то виникає питання про те, чи добре він вихований. А якщо ми не хочемо розуміти мотивів тих, хто не пускає пил в очі дорогими брендами – то це вже характеризує нас самих.
Тільки й усього.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
