Раніше все якось не доводилося побувати на Мангупі. Обмежувався здебільшого екскурсіями до інших подібних середньовічних городищ, фортець і храмів у кримській глушині. Нарешті, минулої неділі ця історично-туристична прогалина була сповна надолужена. Мальовниче плато і те, що на ньому залишилось від древньої столиці князівства Феодоро, а також залита сонцем і терновим, кизиловим цвітом, навколишня місцина постали у всій привабливій весняній красі. Мангуп ми «наживо» обстежували упродовж декількох годин від – комплексу цитаделі до всіх його скельних мисів. Милували око дивовижні краєвиди на Ай-Петрі, Чатирдаг із Бабуганом і надто природні сфінкси Каралезької долини. Але й був дисонанс, що залишав неприємний осад. Утім, про все по черзі.
…«Спішились» одразу за поворотом автотраси Залісне – Тернівка, що відділяє Бахчисарайський район від Севастопольської зони. Зробили це вимушено, бо проїзд від неї на польову дорогу хтось зумисно загородив масивними «альмінськими» блоками. Не важко було здогадатись чому – автотуристи за давньою радянською звичкою («все кругом колхозное, все кругом мое») проклали собі шлях долиною (дехто називають її Татарською балкою) прямо через впорядковані з південного боку Мангупу угіддя тутешньої агрофірми «Україна» або ж когось конкретно з її пайовиків. Скоріше за все, «українці» вирішили покласти нахабству край. Інше питання – як довго втримають вони цю блокаду, як і, до слова, саму власну, між іншим, ще радянську, назву свого господарства, враховуючи нинішні політичні реалії.
Згодом наш битий шлях звузився до стежки поміж заростями колючого квітучого терену. Стежка круто завернула нагору і перетворилась на такий собі затяжний підйом розсипами дрібної гірської породи, що ковзала під ногами. Час від часу, зважаючи на втомленість окремих учасників групи, ми змушені були робити кількахвилинний привал. А от у Свято-Благовіщенському печерному чоловічому храмі, що облаштувався навколо печер нижнього і верхнього ярусу, ми, зрозуміло, затрималися довше.
Кожен використав перепочинок перед заключним кидком на плато на свій розсуд. Хтось поспішив насамперед помолитись чи просто зайти до вузької печерної церкви.
Дехто взявся поповнювати запас прохолодної води із джерела, що б’є в одній із печер монастиря. До речі, у ньому наразі служать один чернець і три послушники. Один із них на ім’я Руслан забив нам у дзвони.
Виявляється, хлопець приїхав сюди аж із Магадана, хоча сам родом з українського Кривого Рогу, де живуть його батьки і колишня цивільна дружина. У Кривому Розі хлопець закінчив виш за спеціальністю «правознавство», проте на практиці йому довелось займатися виключно ремонтом квартир, у самому монастирі – келій. А ще заготівлею у навколишніх лісах сушняку – палива для монастирської печі у зимові місяці. Цього року хлопець збирається вступати до Сімферопольської духовної семінарії. Мотивація у нього така: «Виявив у собі схильність до духовного, а не матеріального. Споживчий образ життя веде людину до деградації».
На самому плато – а це майже 600 метрів над рівнем моря – дух перехоплювало відразу. Особливо, коли буквально у кроці зупиняєшся біля краю обриву, точніше – скелястого мису. Прилив адреналіну організму гарантований. Не кажучи вже про емоційний підйом від краєвидів.
Із плато далечінь через відсутність серпанку того дня проглядалась досить чітко. Навіть вузьку синювату смужку на блакитному небосхилі з найвищого пагорбу Мангупа можна було помітити разом із житловими кварталами Севастополя.
Ми обійшли всі миси Мангупа, зокрема, з північного боку Чамни-Бурун (Сосновий мис), Чуфут-Чеарган-Бурун (мис Виклику євреїв), Еллі-Бурун (мис Вітрів) і – Тешклі-Бурун (Дірявий мис). Останній видно навіть із дальнього села Красний Мак завдяки наскрізному отвору, що утворився після руйнування печери.
Звісно ж, ми ретельно обстежили головну пам’ятку міста фортеці, що збереглась найкраще, – комплекс цитаделі.
Цитадель відокремлює мис Тешклі-Бурун від решти території Мангуп-Кале. Нагадаю, її спорудження історики датують 60-ми роками ХІV століття. Не оминули ми також більшість печер-казематів.
У деяких із них не могли не помітити слідів перебування нових туристів.
Ймовірно, саме від їхнього надмірного «патріотизму» постраждали і ще, певно, постраждають окремі інформаційні щити Бахчисарайського державного історико-культурного та археологічного музею-заповідника, якому підпорядкований Мангуп-Кале. З них брутально здирають державну символіку України.
А решта залишилось незмінним. Як, приміром, ще один історичний об’єкт на плато – фундамент і камені князівського палацу правителів Феодоро.
Чи нижня оборонна стіна міста-фортеці у балці Табана-Дере, якою пролягає екскурсійний маршрут.
І наостанок місце, звідки починається чи, навпаки, завершується, як у нашому випадку, похід у середньовічне печерне місто посеред кримських гір і лісів – караїмський некрополь.
Відданий на повне «розтерзання» природи, занедбаний древній цвинтар площею 3 гектари справив гнітюче враження. На це враження загалом не вплинув акуратний інформаційний щит із штрих-кодом все того ж Бахчисарайського заповідника, де сказано, що «на территории некрополя встречаются 3 типа надгробий: плиты, в форме призмы, рогатые (однорогие и двурогие).
Максим Романів, кримський оглядач
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
