Спеціально для Крим.Реалії
Якщо вам здається, що Європа неприпустимо мало думає про війну на Донбасі, то це означає, що ви так нічого і не зрозуміли.
Ця історія стара як світ. Коли розстріляли редакцію «Шарлі Ебдо» соцмережі по всьому світу рясніли хештегом «#jesuissharlie». А трохи пізніше, коли бойовики обстріляли автобус під Волновахою, українці спробували вивести в топи #jesuisvolnovakha. Але проблема в тому, що цей заклик свого адресата не досяг.
Для голландця, бельгійця чи француза ми не свої. А «волноваха» і «дебальцеве» – це і близько не «брюссель»
І сталося це не через чиюсь глухоту і жорстокосердність. Проблема у вододілі – тому самому, який відокремлює «своїх» від «чужих». Одностороння комунікація тут не працює: мало вважати «своїм» когось – важливо, щоб цей хтось точно так само ставився до тебе.
І в цьому особливість ситуації. Тому що для голландця, бельгійця чи француза ми не свої. А «волноваха» і «дебальцеве» – це і близько не «брюссель». Тому що Брюссель – це перший світ, а ми – десь між третім і другим. Але в будь-якому разі – далеко і незрозуміло.
Кінематограф – це найкращий опис побутових стереотипів. Дурненька комедія «Євротур» дає уявлення про те, як середньостатистичні американці бачать центральну Європу (а це, між іншим, ті країни, у становищі яких Україна хотіла б бути). На цьому тлі єдине, що американці знали про Україну донедавна – що у нас живуть два чемпіони світу з боксу.
І було б безглуздо на це ображатися. Зрештою, що ми знаємо про війну в Південному Судані? Ту саме, яка лише за рік забирає життя п'ятдесятьох тисяч людей. Так само, як ми не знаємо і про Нігерію, де фундаменталісти з Боко Харам за чотири дні вирізали дві тисячі осіб. По п'ятсот за день.
Співпереживання Києву – за залишковим принципом. Воно можливе, коли вдома все добре. А коли вдома вибухи і кров – то ніхто не заглядатиме через паркан до сусіда
Ми не знаємо про них, а пересічний європеєць не поспішає дізнаватися про нас. А якщо і знає, то це заслуга не наша, а географії. Тому що Донбас і Крим – це, з одного боку, далеко – «десь у колишньому СРСР». А, з іншого боку, близько – на кордоні між ЄС і Росією. Це змушує цікавитися картинкою в загальних рисах, але головний запит при цьому у європейського обивателя – «щоб не стріляли».
Той факт, що Україна для француза і бельгійця – «другий» або навіть «третій» світ – недивний. Ми з 91-го року не робили нічого, щоб це уявлення про самих себе змінити. На відміну від прибалтів не вступали до НАТО. На відміну від поляків не проводили реформ. Розмовляли про «багатовекторність» і доїдали радянський спадок.
Ми і самі повинні цікавитися принаймні чимось, що виходить за межі українсько-російського рівняння. Час, витрачений світом на нас, прямо пропорційний нашому інтересові до світу
Це тепер ми ставимо собі шекспірівські питання і вибираємо між «бути» чи «не бути». А для жителя того ж Брюсселя ми – населення країни, яка знаходиться біля кордонів обжитого простору. Яка іноді миготить в новинах через Євробачення або чемпіонат з футболу, але, в цілому, десь далеко. А ще – ми не «свої». На відміну від французів, англійців і німців, які «свої». Співпереживання Києву – за залишковим принципом. Воно можливе, коли вдома все добре. А коли вдома вибухи і кров – то ніхто не заглядатиме через паркан до сусіда. Особливо якщо він живе на сусідній вулиці в неблагополучному кварталі. Зрештою, ми ж теж не цікавимося подіями в Джубі. Ми навіть і не пам'ятаємо, що це столиця Південного Судану.
Аби переломити ситуацію, ми повинні бути своїми. Повинні мати історію, яку захочуть почути. Але для цього ми і самі повинні цікавитися принаймні чимось, що виходить за межі українсько-російського рівняння. Тому що час, витрачений світом на нас, багато в чому прямо пропорційний нашому інтересові до світу.
Нас слухають не через те, хто ми, а через те, хто проти нас
Наш конфлікт помітний, за великим рахунком, лише завдяки фігурі нашого противника. Тому що імперські фантомні болі Росії б'ють по майже зжитим страхам колективного заходу перед Радянським Союзом. Перелицювання карт, перекидання солдатів, усі публічні діалоги про «радіоактивний попіл» – Москва робить за Україну ту роботу, з якої сам Київ не справляється. Нас слухають не через те, хто ми, а через те, хто проти нас.
У цій парадигмі Україна для європейця може бути і не «своя», але вже точно значно менш «чужа», ніж Москва, яка трясе ядерними силами і лякає всіх своєю непередбачуваністю. Але це досить сумнівне досягнення: головну свою перемогу Україна здобуде тоді, коли українці зможуть дивувати всіх не тільки успішними повстаннями, а й демонструвати вміння облаштовувати життя.
Головну свою перемогу Україна здобуде тоді, коли українці зможуть дивувати всіх не тільки успішними повстаннями, а й демонструвати вміння облаштовувати життя
Коли в нас буде не лише країна, але ще і держава. Коли ця держава буде простором для розвитку власного населення, а не для його деградації. Коли ми, нарешті, вирвемося з усього того похмурого болота, в якому борсаємося останні чверть століття.
І тоді співчуття Києву, так само як і бажання йому допомагати, будуть порівнянні з тим, яке за умовчуванням отримує Брюссель.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
