Раніше у походах із цією групою спраглих до змістовного й активного дозвілля сімферопольських йогів-аматорів майже щоразу мимоволі відкривав для себе якусь нову сторінку давньої і недавньої минувшини Криму. Зазвичай в стислих рамках вихідного дня, «накручуючи» кілометри навпростець чи геть манівцями через мальовничі перевали, ущелини, яри, долини й ліси. В останньому ж випадку, минулої неділі, на перший план вийшов виключно природний релакс. Після сірих зимових та ще й на довершення «кримнашивських» буднів він, либонь, ефективніший за будь-які інші відомі антидепресанти. Надто коли цілющий подих весни відчувався у буквальному сенсі на кожному не то що кілометрі -метрі обраного маршруту Чорноріченським каньйоном.
Стартували ми з села Чорноріччя, куди з Сімферополя дістались мікроавтобусом. До сталінської депортації кримських татар село мало назву Чоргунь. Як, власне, і головна його сьогоднішня історична пам’ятка – дванадцятигранна кам’яна вежа, що, за історичними даними, зведена ще ХVI сторіччя як прибудова палацу турецького феодала. А ще річка, що протікає найдовшим, 16-кілометровим, однойменним каньйоном. Він обривається трохи далі за селом, а річка з гірської перетворюється на рівнинну до самого впадіння у Чорне море в районі Інкермана.
Якщо продовжити цей «чорний» топонімічний ряд, то слід неодмінно згадати ще й один із найголовніших стратегічних об’єктів Севастополя – Чорноріченське водосховище.
Чорноріченський каньон, як вказує інформаційний щит, причому із українською державною символікою, йде обабіч польової дороги за Чорноріччям, що досі перебуває в межах ландшафтного заказника «Байдарський». Щоправда, охороняється цей унікальний пам’ятник природи відповідальними за нього севастопольськими лісниками все ж, м’яко кажучи, не надто сумлінно. Про пластикові пляшки та інші побутові відходи вже й не йдеться. В око впадали цілі ділянки знищеного чи-то морозами, чи-то шкідниками ялівця. Додайте до цього ще й любителів шаленої їзди на квадроциклах. Молоді люди фактично безперешкодно гасали лісовими дорогами загалом охоронної зони, дратуючи нас, піших туристів несамовитим ревом моторів і смородом їхніх вихлопних газів.
Утім, безпосередньо крутосхили вздовж Чорної річки квадроциклісти все ж оминали, що нас, безумовно, не могло не тішити. Тож можна було спокійно насолоджуватись краєвидами, зокрема білосніжними від розквітлих пролісків галявинами і берегами стрімкої Чоргуні. Цієї ранньої весни вона повноводна, як ніколи. Відтак дуже швидко, ба рекордно швидко, як стверджують севастопольська влада, заповнює у верхів’ї «своє» водосховище. Як нещодавно повідомив ТАСС за підсумками засідання міської комісії з ліквідації надзвичайних ситуацій, існує навіть загроза прориву дамби Чорноріченского водосховища, що забезпечує водою 70% жителів Севастополя.
«Потрібно провести експертизу дамби до того, як водосховище буде повним. Наприкінці березня впливати на дамбу в разі виявлення проблем вже буде пізно. Ніщо не заважає її зараз технічно обстежити. Якщо під це не закладено коштів до бюджету, є резервний фонд», – цитує ТАСС виступ на комісії російського губернатора-адмірала Сергія Міняйла. У Севміськводоканалі ж прогнозують, що до квітня обсяг води досягне максимального рівня – 64,2 млн куб. м. Щодо інших прогнозів, то, як-то кажуть, ні пари з вуст.
Того дня при бажанні цілком реально було дістатись каньйоном села Озерне, поруч з яким розташоване Чорноріченське водосховище. Аби таким чином переконатись «наживо» – загрожує Чорна річка чи ні водосховищу і місту російських моряків загалом. Проте це не входило у наші подорожні плани. Подолавши приблизно три-чотири кілометри обривистим чорноріченським берегом, біля зруйнованого «мосту Манштейна» (названого ім’ям німецького генерал-фельдмаршала, за наказом якого 1941-1942 років німецькі сапери і радянські полонені проклали цей міст для проходження ворожих танків у напрямку Севастополя) ми повернули наліво. А далі фронтовою дорогою, до слова, так само названою ім’ям німецького генерала, дістались озера Кучки.
Як подейкують, воно разом із земельними паями дісталось спритним ділкам, які швидко облаштували його під платну зону відпочинку і рибалки. Новоспечена анексією російська, влада начебто на численні проханні місцевих жителів забрала в них таке право. Щоправда, достеменно невідомо, чим обернеться новоявлена «націоналізація». І головне – у чиї руки, зрештою, знову перейде привабливе озеро разом із його берегами.
Теж поки що відкритий доступ до водоспаду Мердвен-Тубю неподалік села Рідне ( кримськотатарське Уппа) – кінцевого пункту нашого маршруту.
Відверто кажучи, сам водоспад надто не вражає через його незначну висоту й обсяг води. Улітку, виявляється, він взагалі пересихає. Проте у гармонійному поєднання з ажурним підковоподібним ґротом Коба-Чаїр, з «даху» якого Мердвен-Тубю падає, все ж вартий уваги. За умови, звичайно, що за місциною, точніше – озерцем, утвореним водоспадом, все ж якось доглядатимуть. А мандрівники й туристи елементарно не смітитимуть. Утім, якщо піднятись на плато, на якому розкинулось село Рідне, рукотворних і природних «мінусів» зовсім не помітиш. Ландшафтна картинка має досить дивний, яскравий вигляд. І так «проситься» на мольберт художника-пейзажиста.
Максим Романів, кримський оглядач
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
