Восени минулого року світову спільноту сколихнула новина про референдум, який відбувся в Шотландії та загрожував раз і назавжди вивести країну зі складу Великої Британії. Питання про статус регіону стоїть з 1707 року, коли шотландці, власне, і вступили в союз з англійцями. Починаючи з 1930-х, проблема вийшла на політичний рівень у зв'язку з виникненням Шотландської національної партії, а у вересні 2015-го жителі північних регіонів Великобританії отримали, нарешті, право вибрати своє майбутнє. Надії шотландських сепаратистів тоді провалилися: 55,3% тих, хто проголосував висловились проти незалежності і лише 44,7% – за.
Майже відразу після перемоги Майдану в Києві два роки тому в мовному побуті українців стараннями ЗМІ, що описують зіткнення проросійських сил у регіонах із проукраїнськими, з'являється настирливе слівце «сепаратизм». З його допомогою сумні події, ініційовані російським імперіалізмом у Криму і на Донбасі, автоматично опинились в одному ряду з процесами, що охопили значну частину світу, але мають абсолютно іншу природу. Настільки іншу, що навіть якось соромно порівнювати.
У рамках політичних досліджень під сепаратизмом традиційно розуміють організоване прагнення нації або етнічної групи, яка претендує на власну національну ідентичність, але не має своєї держави, до відокремлення. Градус радикалізму може бути найрізноманітнішим: від скромного бажання автономії у складі федеративного держутворення до повного відділення і створення на світовій мапі нового геополітичного суб'єкта. Саме таким шляхом утворилась величезна кількість сьогоднішніх держав, разом зі Сполученими Штатами Америки, які в 18 столітті проголосили свою незалежність від Британської імперії. Якщо взяти сучасність, класичними сепаратистськими рухами можна, крім згаданих шотландців, назвати, наприклад, каталонські та баскські масові організації, які вже багато десятиліть домагаються права на самостійне державне існування.
З певної точки зору, навіть війна, яка йде нині на Донбасі за незалежність України, може вважатись історичним і культурним актом сепаратизму, адже ми зараз, хочеться вірити, остаточно вириваємось із вікових задушливих обіймів «русского міра». Фундамент правильно зрозумілого сепаратизму – базова для сучасної цивілізації ідея права націй на самовизначення, в загальних рисах сформульована на початку минулого століття американським президентом Вудро Вільсоном і – багато хто, напевно, здивується – Володимиром Леніним. Про заслуги останнього у справі національного будівництва українського народу, до речі, недавно висловлювався Путін. Природно, у вкрай негативному ключі, що не могло не спровокувати напад когнітивного дисонансу у різномастих охоронців пам'яток Іллічу, які сповідують відкрито імперські погляди.
Український півострів став домівкою для різних етнічних груп, не може бути й мови про справжнє державне відокремлення
Сьогодні можна, звісно, по-різному ставитись до наявних сепаратистських проектів. Політичне майбутнє Країни Басків, Каталонії, Шотландії та інших осередків боротьби «малих народів» із державами, які довгий період їх контролювали, – це вкрай болюча тема для європейських політиків. Проблем і протиріч тут – віз і маленький візок, причому левова частка відповідальності за їхнє вирішення лягає на плечі національних еліт, які задають тон у процесах відокремлення. Подальша доля народжуваної на наших очах самостійної курдської держави, стрімко міцніючої в розпал кривавої м'ясорубки в Сирії, Іраку та на півдні Туреччини, не може бути відома нікому. Цілком можливо, в решті решт, стане зрозуміло: гра не варта була свічок, жертв виявилось занадто багато, а толку від усього цього...
Єдине, що можна стверджувати напевно: теорія «права націй» навіть приблизно не здатна описати того, що трапилось із Кримом і Донбасом. Якоїсь нової національної або хоча б культурної спільності на цих територіях не склалось. Український півострів став домівкою для різних етнічних груп, з яких жодна, крім хіба що кримськотатарської, не виробила власної стійкої політичної ідентичності, а отже не може бути й мови про справжнє державне відокремлення.
Дозволю собі нагадати між рядків про те, що відбувалось у Криму наприкінці зими 2014 року. У чисто громадянському протистоянні, апогеєм якого стали події біля Верховної Ради АРК 26 лютого, однозначно і беззастережно взяли гору проукраїнські сили, ядром яких був Меджліс кримськотатарського народу. Прихильники «русского міра» зуміли зібрати, в кращому випадку, вдвічі менше активістів. І це при тому, що «Русское единство» та інші звезли на мітинг своїх людей з усього півострова і отримували підтримку живою силою з Росії. Після введення окупаційних військ Росії про якесь «народне волевиявлення» пристойним людям і зовсім варто було б мовчати.
Мій добрий друг, молодий київський політолог лівих поглядів, одного разу дав дуже влучну характеристику тепер уже благополучно забороненої КПУ: не комуністична, не партія і не України. За цією ж логікою про проросійський «сепаратизм» можна сказати так: не право, не нації та вже точно не на самовизначення. А в такому випадку варто замислитись про те, щоб використовувати в публічному просторі правильні терміни, переставши називати сепаратизмом те, що не заслуговує цього славного імені. Доведеться дістати із запорошених архівів порядком призабуте, але ємне слівце, яке було популярним на початку 40-х років XX століття і набагато більш точно відображає характер взаємин місцевих ватних діячів із державою-агресором. Колабораціонізм.
Максим Осадчук, кримчанин, політолог
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
