Спеціально для Крим.Реалії, рубрика «Погляд»
«Ріо-де-Жанейро – не більше ніж провінція Лісабона і трішечки Ватикану. Всі ці «дони педро» вторинні й убогі, тому що говорять португальською і сповідують католицтво. Португальський світ говорить рішуче «проти» будь-яким спробам бразильської хунти порушити мовну франшизу. І навіть народжений через недогляд у сусідній Аргентині папа Бенедикт не виправдає на страшному суді ревізіонізм колишньої колонії».
Напевно, це міг би сказати Лісабон. Але не скаже.
Тому що в сучасному світі англійська мова не належить Великобританії, португальська – Португалії, а католицтво – Ватикану. Так само як російська мова не належить Росії – право на неї має будь-яка країна і співтовариство, готове її використовувати.
У той момент, поки весь світ намагається домовлятися про майбутнє, Москва продовжує вдивлятися в минуле
І саме з цим фактом Росія ніколи не буде готова примиритися. Тому що в той момент, поки весь світ намагається домовлятися про майбутнє, Москва продовжує вдивлятися в минуле.
А за останні півтора року минуле перестало бути суб'єктним. Шестерні історії, які іржавіли останні два десятиліття, в 2014-му знову здригнулися і з хрускотом почали обертатися. Наше сьогодення стало змістовнішим за наше минуле – немає більше сенсу пірнати у минуле, щоб зрозуміти лінію розмежування «свій» – «чужий».
Сучасність важливіша за історію. Немає сенсу озиратися – суперечка про минуле можлива лише в аудиторіях, а не в окопах. В окопах сперечаються про сьогодення. А самі собою окопи – предмет для майбутньої суперечки.
Яка різниця, яку церкву вважає своєю український лейтенант в окопах під Маріуполем?
Яка різниця, яку церкву вважає своєю український лейтенант в окопах під Маріуполем? Його стосунки з небом визначаються траєкторією польоту снарядів. І матюкатися в радіоефірі він буде саме тією мовою, якою вважає за потрібне – а не тією, яку оберуть для нього політики.
Україна може бути частково російськомовною, але це не визначає її російську матрицю. Її небажання бути з одного боку барикад з колишньою метрополією визначається тим, що Москва не здатна запропонувати ніякого привабливого цивілізаційного проекту. Сучасний світ – це не світ незалежностей, а світ найбільш ефективних систем взаємозалежностей. Хіба не очевидно?
Тим більше, що сама Москва продовжує стояти в черзі до того ж віконця глобального «Макдональдса», до якого стоїть і Україна. Так який їй сенс купувати франшизу у перекупника, якщо їй доступне першоджерело?
У двадцять першому столітті існує одне-єдине мірило ефективності держави – наскільки вона може бути суб'єктом розвитку власного населення
У двадцять першому столітті існує одне-єдине мірило ефективності держави – наскільки вона може бути суб'єктом розвитку власного населення. Деградація чужого населення не є критерієм якості держави. Деградація власного населення – поготів. А квадратні кілометри території не грають жодної ролі. Не варто обманюватися.
І одночасно, поки Москва намагається домовлятися з Києвом з приводу минулого, Україна намагається домовитися сама з собою про власне майбутнє. І в цьому майбутньому є безліч питань. Соціальний патерналізм чи свобода підприємництва? Держава як нічний сторож чи загальний опікун? Протекціонізм чи лібертаріанство?
Досить подивитися на блоги з обох боків кордону. Головний мотив російських публіцистів – рефлексія. Міркування про те, якою чудовою буде Росія, якщо повернеться до себе колишньої. До суб'єктної, імперської, справжньої. Яка може вудити рибу, поки її в сінях «стотищ» кур'єрів чекають.
Те, що відбувається в Україні називається дуже просто: спроба домовитися про саму себе
А українські блогери здебільшого про минуле пишуть куди менше, ніж про сьогодення. Можливо, тому, що країна не мріє про вчорашній день, а вдивляється в завтрашній. І це логічно: зрештою, подорожувати в часі здатні були лише герої фільмів Земекіса. І я пам'ятаю, як на потертій обкладинці для VHS-касети відразу під назвою «Назад у майбутнє» було написано: фантастика.
Те, що відбувається в Україні називається дуже просто: спроба домовитися про саму себе. Цей процес ніколи не буває легким, тому що зараз країні доводиться екстерном проходити тут курс, на який сусіди витратили багато років. Але вона цей процес, як мінімум, розпочала. На відміну від тієї ж Росії. Яка приречена на те саме, але поки що не хоче про це навіть думати.
А тому Москва продовжує вдивлятися в українське минуле, хоча це саме минуле впливає на майбутнє куди менше, ніж сьогодення. То чи варто дивуватися, що російський опис України так само далекий від реальності, як і перший абзац цього тексту?
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
