Спеціально для Крим.Реалії, рубрика «Погляд»
У Криму відзначили 25-річчя референдуму про створення автономії. Але при цьому ніхто не хоче називати речі своїми іменами.
Прихильників «кримської весни» вочевидь бентежить нещодавній бекграунд нового статусу півострова. Два роки виглядають надто вже хитко з погляду історичного процесу: куди комфортніше вважати, що вся ця історія почалась чверть століття тому. А тому Сергій Аксьонов розповідає кримчанам про те, що саме референдум 1991-го був предтечею 2014-го.
Хоча якщо вдивитись у події початку 90-х, то вся ця історія ризикує заграти зовсім іншими фарбами.
Для місцевих еліт ця ситуація була вдалим способом збільшити свої вплив і значення – це стало головним чинником реформування статусу півострова
Кримський референдум організовували в той момент, коли Радянський Союз добігав кінця. Центр уже не встигав реагувати на відцентровість національних республік. Для місцевих еліт уся ця ситуація була вдалим способом збільшити свої вплив і значення. Кримські комуністи не були винятком: вони точно так само хотіли наростити свою політичну вагу. Власне, саме це і стало головним чинником, через який виникла ідея щодо реформування статусу півострова.
На той момент Крим був рядовою областю у складі УРСР. За допомогою референдуму планували вилучити півострів зі складу союзної республіки і зробити його частиною загальносоюзного договору. У такій ситуації офіційний Сімферополь ставав би чимось на зразок Києва або Мінська – самостійним гравцем, який веде переговори безпосередньо з Москвою як столицею СРСР. Втім, цьому сценарію здійснитись не судилось: незважаючи на те, що кримчани підтримали референдум, усе, що дали півострову – це автономію у складі УРСР.
Інша мета референдуму, про яку сьогодні теж мало хто згадує, була пов'язана з репатріацією. Справа в тому, що наприкінці вісімдесятих із депортації почали повертатись кримські татари. А в програмних документах їхнього національного руху була записана вимога про створення національної автономії на півострові. Організатори референдуму діяли на випередження: щоб застовпити за собою цю тему, вони створили територіальну автономію без будь-якого національного відтінку.
Цікаво, що всі наступні двадцять три роки в Криму до «автономного» статусу ставились як до якоїсь священної корови. Будь-які дискусії на круглих столах рано чи пізно зводились до розмов про повноваження АРК. Весь цей «білий шум» мав маскувати головне: принципову нездатність кримської еліти народжувати хоч якісь смисли, крім ностальгії за Радянським Союзом (хоча при Союзі Крим був всього лише областю).
Кримська автономія була для прорадянських кримчан таким собі плацебо в їхніх мріях про відродження імперії – автономний статус дозволяв вірити у власну винятковість і пріоритетність
Хтось скаже, що кримська автономія була для прорадянських кримчан таким собі плацебо в їхніх мріях про відродження імперії – і буде правий. Так, для багатьох автономний статус грав роль віртуального вододілу між пострадянською Україною і самим півостровом. Він дозволяв вірити у власну винятковість і пріоритетність. Кримське експертне співтовариство нагадувало «пікейних жилетів», які раз за разом зводили всю складність пострадянського порядку денного до формули «Чорноморськ має стати вільним містом». У якийсь момент Крим і зовсім став нагадувати індіанську резервацію, в якій продовжували вірити в дерев'яні тотеми і точити томагавки, не помічаючи, що на горизонті вже з'явились вітрила більш розвинених цивілізацій.
Але при цьому будь-які спроби оголосити референдум 1991 року предтечею всього того, що сталось 2014-го – безглузді. Тому що Москва вводила війська на півострів не через його юридичний статус. Якби Крим був рядовою областю у складі України, якби замість Верховної ради АРК в Сімферополі засідала звичайна облрада – це ніяк би не завадило місцевим депутатам ухвалити всі ті рішення і заяви, які вони зробили після появи в Криму «зелених чоловічків». Від того, що Крим на момент анексії був автономією – легітимності цьому процесу не додалось.
Тих, хто сьогодні в Криму урочисто відзначає двадцятип'ятирічний ювілей першого кримського референдуму, можна зрозуміти. Їм дуже хочеться запевнити себе і всіх навколо, що саме кримчани виступили суб'єктом всіх подій «кримської весни». Що зміна прапорів стала їхнім суверенним рішенням, так само як і непокора офіційному Києву. Але реальність полягає в тому, що єдиним двигуном усіх подій став Кремль: якби не його рішення про застосування армії, то вся кримська протестна активність зійшла б нанівець уже до березня 2014-го. Так, як це сталось і 2005-го – після першого Майдану.
У цьому і полягає проблема проросійськи налаштованих кримчан. Вони вірять у те, що 18 березня 2014 року кримська історія закінчилась, що кривизна 1954 року виправлена, що остаточна крапка в питанні поставлена.
А насправді 18 березня 2014 року кримська історія тільки-но почалась.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
