А під яйлою – «Едем»

Ті ж старенькі, мабуть, ще радянського виробництва, проте досі незамінні на всіх польових роботах тракторці. Череда корів, отара овець, а ще невеличкий табун коней навіть узимку, коли зійде сніг і трохи пригріє сонце, так само на вільному випасі у мальовничому урочищі Кизил-Коба, у долині перед густо порізаною ущелинами Довгоруківською яйлою.

За останні п’ять із половиною, що ми знайомі з Едемом Кемаловим, у його СФГ (селянсько-фермерському господарстві) «Едем» начебто нічого не змінилось. Не побачиш хіба що верблюдів і ще більш екзотичних лам і павичів, з якими у попередні роки так полюбляли фотографуватись приїжджі звідусіль туристи.

«Павичів немає зовсім, – уточнює Едем ,– всіх вісьмох птахів один за одним хтось нахабно викрав. Уся інша живність на місці. Лами і кози, а також верблюдиха Марго на нашій фермі у Піонерському (селі того ж таки Сімферопольського району, – авт.). Поголів’я корів збільшено вдвічі, бо на молоко сьогодні, як ніколи, неабиякий попит».

Значно суттєвіша переміна зі знаком мінус – падіння попиту на так званий зеленим туризм. Мій співрозмовник пояснює це: мовляв, якщо у людей у кишенях порожньо, який може бути туризм? Хоча ще декілька років тому «Едем» був наочним прикладом того, у якому напрямку в районі має розвиватись класичний сільський, зелений туризм. Ще б пак!

Адже всі бажаючі мали змогу в господарстві Едема Кемалова «наживо» доторкнутись до справжнього фермерського життя: попрацювати на фермі чи у вівчарні, погодувати худобу тощо. Платнею за це був безкоштовний нічліг у «чабанній» (будівлі, де мешкають чабани і сезонні робітники господарства) і прогулянка у кінному сідлі. Від такого «бартеру» отримували задоволення буквально всі – заїжджі спелеологи і альпіністи, київські науковці і навіть «замучені» Мальдівами і Канарами фотомоделі. Дехто з них навідувався в «Едем» регулярно і жив на фермі тижнями, а то і довше.

Цікаво, що популярним зеленим туризмом Едема Кемалова мимохіть «заразили» самі ж відпочивальники. Вони тут, на майданчику перед його кошарами (колишньою власністю тутешнього радгоспу «Перевальненський»), паркували автотранспорт, спішувались перед кидком до Червоних печер і «форсуванням» річки Кизилкобинки. У дощову погоду майданчик під колесами перетворювався на суцільне місиво. Кемалов спершу завіз декілька самоскидів щебеню, обладнав убиральні. Далі, знову ж таки, йдучи назустріч побажанню приїжджих, «окультурив» місцину фруктовими деревами, невеличкою альпійською гіркою, навісами, вмивальниками – словом, створив такий-сякий комфорт і побутові зручності. Дехто волів зупинятися на постій і на декілька днів, причому не тільки у теплу пору року. Так з’явились добротні спальні приміщення, банкетний зал із зимовим садом, оригінальне опалення якого «під ключ», до речі, сам господар і провів. У тому саду наразі цілий рік рясно плодоносять гранат, хурма, інжир, апельсин і виноград. Приміром, плоди хурми важать аж до півкілограма.

Останній вдалий експромт наштовхнув чоловіка на думку серйозно зайнятись субтропічними культурами у тепличним умовах. А поки що він заклав поруч із фермою яблунево-грушевий сад винятково з аборигенних сортів, тих, що колись, до сталінської депортації, росли і щедро плодоносили у селі його пращурів Кизил-Коба.

Є у Кемалова ще одна діюча «фішка» – мочак, тобто невеличке озерце. Воно живиться підземними джерелами, що б’ють прямо з-під яйли. Зарибнив той мочак метикуватий господар мальками товстолобика і білого амура. І ситно їх підгодовує, щоденний раціон складає не менше двох лантухів зерна.

На меті у чоловіка одне – довести своє «живо срібло» до ваги щонайменше двадцять кілограмів. Досвід є: до такої кондиції дипломований електромеханік і колишній чабан «Перевальненського» (взагалі Едем майстер на всі руки – зварювальник, технік, муляр, ветеринар, столяр) доводив аналогічні породи раніше, наприкінці 80-х років, коли орендував у рідному радгоспі ставок і шість гектарів землі навколо нього у селі Піонерське. Той ставковий баланс складали ще й ондатри та нутрії. На цій звірині він теж непогано розуміється. Адже до повернення на історичну батьківщину в Крим власноруч розводив цих гризунів, вичиняв і шив із них шапки на продаж в Узбекистані. Хоча більш вигідну перспективу вбачав все-таки в іншому – м’ясному тваринництві, зокрема вівчарстві.

Сьогодні поголів’я худоби у господарстві Кемалова чималеньке: майже півтисячі овець, двісті кіз, понад сотня голів великої рогатої худоби, десяток коней, чотири лами. Кожному виду відведена своя «товарна» роль. Скажімо, вівці і бички йдуть на м’ясо, яке залюбки беруть санаторії і пансіонати Південнобережжя. Із дійного стада, яким, до слова, опікується рідний брат Едема Ізет (у селянсько-фермерському господарстві працюють його і Едема родичі – загалом 15 осіб), мають молочний зиск. Кози, чисті «ангорки», утримують заради їхнього цінного пуху. Коней купують чи орендують ті, хто займається в гірській місцевості кінним туризмом. Верблюди і лами, які вже дали потомство в «Едемі», поки що для екзотики. Поки що, бо у їхнього господаря є певні прагматичні думки. «Варто спробувати розводити лам ,– розмірковує Едем. – Тварина, як я переконався, дуже невибаглива навіть у порівнянні з тими ж вівцями, м’ясо чудове і дороге, шерсть теж».

Як позначились на селянському господарюванні та взагалі житті родини Кемалових нові, російські, реалії? Поки що ніяк: мовляв, його, Едема, справу – догляд за тваринами і обробіток землі – ніхто не зробить. Відтак саме життя ніхто надто не поліпшить. «Якщо при Януковичі, Буданові (колишньому сільському голові,– авт.) усім було цікаво, чим я займаюсь, – зізнається 57-річний трудівник, – то нині геть байдуже. Мені від цього навіть краще, бо я начебто сам собі господар. Знаєш, із часом у Криму все зміниться на краще. Повір. Уся біда в тому, що наше покоління старої закваски. А молодь вже інша. Вона хоче іншого, нормального, життя».

Максим Романів, кримський оглядач

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції