Уже не перший рік Росія старанно працює над створенням міфу про «російський Крим». Два роки тому цей великий міф навіть отримав свою назву – «Кримнаш». Але аналіз історичних фактів доводить неаргументованість тверджень про «російський Крим».
Кандидат історичних наук, кримчанин, співробітник Українського інституту національної пам'яті Сергій Громенко розповів Крим.Реалії, які історичні факти спростовують кожне із тверджень, які складають міф про «російський Крим».
«Крим – це споконвічно російська земля»
Цей міф породжений сьогоднішньою статистикою. Зараз росіян нараховується щонаменше 60 відсотків, якщо рахувати за українським переписом 2001 року, а за переписом 2014 року – ще більше.
Але насправді це дуже груба маніпуляція, і якщо ми подивимося на історичні цифри, то від цього міфу нічого не залишиться. Росіяни в Криму почали формувати етнічну більшість тільки між 1897 і 1917 роками, тобто тільки на початку 20 століття Крим став російським в етнічному плані. До цього росіяни становили незначний відсоток населення. Між приєднанням Криму до Росії в 1783 і аж до 60-х років 19-го століття відсоток російського населення в Криму коливався в межах 5-10. І тільки після Кримської війни, коли царський уряд змусив кримських татар емігрувати, росіяни сформували більшість.
Росіяни наполягають і на тому, що слов'яни жили так давно в Криму, що, мовляв, півострів можна вважати слов'янською територією. Але археологічні розкопки не дають жодних доказів присутності тут слов'ян у ранньому Середньовіччі, й тільки в 11-13 століттях у Судаку був невеликий квартал, де жили руські купці.
Проте, складно стверджувати, що це були саме руські купці. У імперській Росії проводилися заходи для збільшення кількості росіян. На фото ми можемо побачити, як упродовж століть ця кількість не змінювалась, і лише коли кримських татар змусили мігрувати до Туреччини, кількість росіян зросла.
Велика частина сучасних росіян народилась у другій половині 20 століття, і їм незвично відчувати й називати себе переселенцями, але факт залишається фактом – вони домінують у Криму менше останніх ста років.
«Крим завжди належав Росії»
Тут починаються різні маніпуляції. Типу такого: в усіх – навіть дитячих – атласах зазначено, що Тмутараканське князівство поширювало свою владу й на східний Крим, і князь Володимир ходив у походи туди – значить, «Крим завжди належав Росії». Але якщо ми звернемося до археології, то побачимо, що Тмутараканське князівство жодним чином на розвиток Криму не впливало й межі його через східний Крим не проходили. Це визнають і незаангажовані російські експерти, а такі є. Ми допомагатимемо виправляти цю помилку і в українських підручниках, адже вона допомагає підтримувати російський міф про «Кримнаш».
Це стосується і походів руських князів. Але треба враховувати, що князі, в основному, були київськими. Можна побачити на карті, що Крим до складу Київської Русі не входив.
Таким чином, Крим належав Росії в її білій чи червоній, або якій-небудь іншій формі тільки 171 рік: із 1783-го до 1954-го, а фактично ще менше, бо потрібно зробити перерву на час німецької окупації. Таким чином, частина володіння Росією Кримом склала 5,6 відсотків із багатовікової історії півострова.
«Севастополь – місто російської слави»
Тут ми бачимо грань між відвертою фальсифікацією, як це було в попередніх прикладах, і тонким перекручуванням фактів. Цей міф народився одразу після нещасливої Кримської війни, яку Росія програла, і отримав нове життя після 1942 року, коли знову невдало обороняли Севастополь. Я навіть не буду детально зупинятись на тому, що обидва рази Севастополь здали, а вороги взяли його штурмом, але іноді варто визнати, що бувають поразки, які важливіші за перемоги.
«Севастополь – гордість руських моряків!» – це слова з гімну міста. І тут, звичайно, у пересічних росіян складається враження, що «Севастополь – місто російської слави» й ніхто, крім росіян, місто не обороняв. Але приписувати всі заслуги росіянам – неправильно.
Діаграма ілюструє факти оборони 1854-1855 років. Але ці відомості показують і співвідношення в 41-42 роках. Тобто лише кожен другий захисник був руським або іноземцем російського походження, ну нехай 54 відсотки. 22 відсотки (тобто кожен четвертий) – це був етнічний українець. А ще 24 відсотки – це ті, хто походив із українських земель і Кубані, в першу чергу – кубанські козаки, які походили від козаків запорізьких.
При цьому очевидно, що Чорноморський флот формувався із жителів чорноморського узбережжя, тобто переважно українців і вихідців із України. І коли 1855 року для Криму почали збирати ополчення, звідки його набирали? З України. Більше того, 1816 року кавалерію в європейській частині Росії набирали переважно з українських губерній, тому майже кожен кавалерист, який воював у Севастополі, був українцем.
Росіяни дуже стривожено ставляться до розкриття відомостей про етнічний склад армії, обробити цю цифру було не те, що дуже складно – але довелось попрацювати й дістати ці відомості не з відкритих джерел.
«Кримчан передали, як мішок картоплі»
Це навіть не міф, а відверта брехня Володимира Путіна. 1991 року відбувся перший в історії Радянського Союзу референдум. На цьому референдумі в січні абсолютна більшість кримчан підтримала відновлення Кримської автономної соціалістичної республіки, яка була ліквідована 1946 року після того, як були депортовані кримські татари і зникла необхідність тримати для росіян і українців кримську автономію. А в лютому Верховна Рада України затвердила результати референдуму і схвалила автономну соціалістичну республіку у складі УРСР.
Потім Україна оголосила про свою незалежність, призначила всеукраїнський референдум, який відбувся у грудні 1991 року. Тоді 54 відсотки кримчан проголосували за незалежність України. Таким чином бачимо, що кримчани завоювали самі для себе автономію на початку 1991 року й визначилися, що вони хочуть бути з Україною наприкінці того ж року.
Український міф про Крим
Заради справедливості потрібно сказати і про нього. Це не дуже приємне місце в моїй роботі – розвінчувати міф, який так приємно гріє душу українцям. Це міф про те, що Україна отримала абсолютно розгромлений півострів і за свої гроші, своїми силами повністю відбудувала його. Навіть така об'єктивна річ, як Північно-Кримський канал, відключення якого зараз показало, наскільки Крим залежить від України, був спроектований ще за життя Сталіна. Те, що його почали будувати за часів Хрущова, для України приємно, але це була велика будова комунізму, і працювали тут не тільки українці.
Так, Крим не так після війни, як після депортації кримських татар, залишився, дійсно, майже безлюдним, його населення до 41-го року становило 1,2 мільйони, а на той момент залишилось 400 тисяч людей. Росіяни, яких масово завозили на півострів, не хотіли працювати в такому кліматі й вести непросте сільське господарство тут.
Щодо цифр фінансування: 1950 року загальносоюзна допомогу Україні становила 0,6 відотка, а 1955-го (рівно через рік після передачі Криму Україні) збільшилась у 22 рази до 13,4 відсотків.
Це й був той внесок інших народів Союзу й союзного центру у відновлення Криму. Я не хочу применшувати внесок українського народу й моїх дідів зокрема, які з Чернігівської області приїхали до степового Криму, щоб відбудовувати півострів, але ми маємо розуміти, що це не була жертва однієї лише України, і не тільки українці фінансували Крим. Дотримуємось історичної правди.
