Це рядок із вірша Володимира Маяковського «Євпаторія» з циклу «Крим». Пролетарському поету-трибуну тоді, у другій половині 20-х років минулого століття, це стародавнє місто на березі Каркинітської затоки бачилось саме так:
«Евпатория // чуть вздыхает волна, // И, вторя ей, // ветерок над Евпаторией. // Ветерки эти самые // рыскают, // Гладят щеку // евпаторийскую. // Ляжем // пляжем // в песочке мы // бронзовыми евпаторийцами. // Скрип уключин, // всплески // и крики – // развлекаются евпаторийки. // В дым черны, // в тюбетейках ярких // караимы – // евпаторьянки. // И сравнясь, // загорают рьяней // москвичи-евпаторьяне. // Всюду розы // на ножках тонких. // Радуются // евпаторёнки. // Все болезни // выжмут // горячие // грязи // евпаторячьи. // Пуд за лето // с любого толстого // соскребет // евпаторство. // Очень жаль мне // тех, // которые // не бывали // в Евпатории».
За великих рахунком, за вісімдесят з половиною років після тієї поетичної присвяти курорту, яке, між іншим, Маяковський любив відвідувати чи не найчастіше з-поміж інших міст півострова, починаючи з 1926 року, либонь, змінилось дуже мало. Хіба що не скриплять кочети весельних човнів на воді – їх давно замінили сучасні яхти і яхточки у морпорту. А от різних суховантажів, теплоходів, окрім єдиного прогулянкового, в акваторії порту не угледів. Нічого дивного – порт під міжнародними санкціями.
Не побачиш на вулицях, у тому числі й на оригінальному екскурсійному маршруті «Малий Єрусалим» – віднедавна справжньої родзинки Євпаторії, куди приїжджі можуть відправитись на двоповерховому автобусі з відкритим верхом – караїмів у яскравих тюбетейках. Точніше – у цьому автентичному вбранні тутешніх артистів можна угледіти хіба що під час якогось фестивалю чи традиційного свята міста.
А щодо інших спостережень поета – вони наче застигли у мармурі і граніті. І навіть легкі вітерці, майже як у Маяковського, у той день ширяли над хвилями. Через що народ на міській набережній імені Терешкової якось боязко занурювався у воду. Тим самим віддаючи перевагу сидячому «релаксу» на бетонних східцях, об які заспокійливо «гасились» хвилі. І навіть, як у часи поета, на пляжах переважали москвичі, а ще більше інші росіяни від самих окраїн» – Смоленська, Казані аж до Тюмені й Красноярська. Саме з уродженцями тих далеких країв я мав змогу поспілкуватись дорогою до найближчого відкритого пляжу.
Ця найкоротша пряма з центральної, Театральної, площі, – вулиця Дувановська, наскрізь просякнута історією. Своєю назвою, як відомо, зобов’язана чи не найпопулярнішому до революції міському голові, до слова, етнічному караїму Семену Дувану. Його «блискуче» у прямому сенсі скульптурне увіковічнення, 2005 року, під мідь чи то бронзу неподалік вулиці на його честь особисто мене не вразило. Ну дуже вже якось це схоже на один скандальний витвір у місті-герої Керчі – пам’ятник Керченському десанту. Хоча, ясна річ, самим євпаторійцям видніше.
Утім, затію з’ясовувати це у них самих і тим паче гостей міста відразу ж відкинув. Цікавили лише їхні курортні враження. Отже, майже всі мої співрозмовники на вулиці Дувановській днями і тижнями, проведеними у Євпаторії, задоволені. Наприклад, Надія та її невістка Олена з Тюмені. Разом з маленьким сином (Олени – авт.) вони з 5 вересня відпочивають у санаторії «Приморський». Умови проживання жінок цілком влаштовують. «Головне, що тепло і тепле море, – каже Олена, – бо у нас на батьківщині вже сніжить – рідня щойно телефонувала». До Сімферополя з Тюмені жінкам пощастило взяти бюджетні авіаквитки по 4 тисячі рублів. Інакше довелось би витрачатись на комерційний, що майже утричі дорожчий. Наступного року родина теж планує прилетіти до Криму.
У Наталі дещо інша історія. До Євпаторії жінка майже щороку приїжджала, а цьогоріч прилетіла, із Красноярська заради сина – він від народження страждає на ДЦП (дитячий церебральний параліч). Щоразу путівку брала виключно до тутешнього дитячого військового клінічного санаторію. Раніше, до 2014 року, це їй обходилось дешевше – через українські ціни. Нині ж вони повністю зрівнялись із російськими, тому суттєво «б’ють» по сімейному бюджету. Нині за тритижневий курс лікування сина і проживання утрьох, з чоловіком, на квартирі у місті жінка витратила понад 100 тисяч рублів (приблизно 34 тисячі гривень). За її словами, якість і рівень обслуговування, надання медпослуг у санаторії при цьому не поліпшились. «Лише не побачила на території санаторію місць для паління – уточнила Наталя. – Заборонено тут палити взагалі. Я це вітаю. Це єдина, певно, переміна у порівнянні з попередніми роками. А ще харчування трохи покращилось – от і все».
Щоправда, начальник військового дитячого санаторію полковник медслужби Росії (раніше на цій посаді він був українським полковником- авт.) Юрій Пономаренко вважає, що для його установи настали кращі часи. Принаймні фінансово: мовляв, українське оборонне відомство виділяло єдиному дитячому санаторію 8-12% коштів, натомість російське – 80%, що дало змогу тільки упродовж останнього року придбати аж 77 одиниць нового медичного обладнання. «Щодо заповнення санаторію, – далі розповів Пономаренко, – то ситуація суттєво не змінилась. Раніше було таке співвідношення: 60-70% – діти росіян, приблизно 20% – українців, решта всі інші. Наразі росіян стало 80%, українці теж є, окрім пільгових категорій, тобто дітей військовослужбовців. Загалом же на даний момент в оздоровниці понад 600 дітей.
Відвідав один із найближчих комунальних пляжів, що поруч із так званим Грецьким ринком. Народу як для цієї пори року було чимало. Усе б нічого, як би не «пильний» охоронець пляжу.
– Навіщо ви тут все фотографуєте? – зупинив мене кремезний чоловік, за віком мій ровесник, – я за вами стежив.
– Подобаються краєвиди – ось і знімаю.
А у вас дозвіл на це є?, – ніяк не міг угомонитися «страж», – а може ви екстреміст, бомбу десь тут підклали.
– Так ви ж за мною стежили. Ще раз перевірте.
– Зараз покличемо поліцію.
– Давайте поліцію.
Проте до поліції справа все ж не дійшла, а тільки до старшого охоронця. «Олексійовичу, перестань оце страждати «фігньою», відчепись від чоловіка», – виніс той свій вердикт після короткої «доповіді» свого прискіпливого підлеглого, як з’ясувалось військового пенсіонера.
Більше нічого подібного в Євпаторії у той день зі мною не трапилось. Стародавнє приморське місто початку «оксамитового» сезону умиротворяло. Лише на залізничному вокзалі, що стоїть пусткою, як у Сімферополі, «втекла» чергова електричка на Сімферополь.
Тож довелось чимчикувати до сусіднього автовокзалу. Та ще й вистояти у доволі довгій черзі за квитком. Тут на правду спостерігався певний ажіотаж. Його створили передовсім приїжджі з Росії. Вони переважно замовляли квитки на один і той же маршрут Євпаторія – Сімферопольський аеропорт.
Максим Романів, кримський оглядач
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
