Спеціально для Крим.Реалії, рубрика «Погляд»
Коли в Україні говорять про «дерадянізацію» вулиць і пам'ятників – це означає ще й те, що в Росії ніякої «дерадянізації» не трапиться. Причина лише в тому, що російський внутрішній порядок денний сьогодні відмежовується від українського, і головне завдання полягає в тому, щоб не повторюватись.
Будь-яке місто запам'ятовується не лише вулицями, але й тим, на честь кого вони названі. А вулична топоніміка пострадянського простору здебільшого саме радянська. Де поряд із нешкідливими «пролетарськими» і «першотравневими» увічнені люди, які всю першу половину століття топили величезну країну в крові.
Ми звикли сприймати їхні імена як частину ландшафту – не думаючи про те, що історична роль більшості з них зводилась до масового терору в тій чи іншій формі
Ми звикли сприймати їхні імена як частину ландшафту – не думаючи про те, що історична роль більшості з них зводилась до масового терору в тій чи іншій формі. Звісно, при бажанні можна в біографії кожного знайти речі, які не виглядають витягами з кримінальної справи, але суті це не змінює.
Ось, наприклад, був Климент Ворошилов. Ліві можуть скільки завгодно згадувати про те, що він був організатором більшовицького руху в Луганську – і домігся того, що саме там вони прийшли до влади демократичним шляхом, отримавши більшість на виборах до міської думи (більше таких прецедентів не було ніде). Але сьогодні для всіх куди важливішим є те, що саме підпис Ворошилова стоїть на 185 розстрільних списках, за якими були страчені 18 тисяч осіб. Саме тому будь-яка спроба зробити Ворошилова актуальною символічною фігурою, яка б уособлювала прихід «лівих» до влади демократичним шляхом, буде розбиватись об його пізню біографію.
Тому що питання не лише в реальній біографії, але й у символічному наповненні. Той самий Ленін сьогодні для України – це не революціонер і не творець національних протодержав на постімперському просторі, а архітектор системи, яка стала причиною загибелі величезної кількості українців. І не лише українців.
Уявіть на хвилину, що ДНР і ЛНР збереглись. І що в Донецьку люди їздять проспектом Мотороли, який переходить у площу Захарченка, від якої під прямим кутом розходяться вулиці імені Гіві та Мільчакова...
І немає нічого дивного в тому, що кожна країна намагається визначитись зі своїм ставленням до минулого – через призму власного сьогодення.
Уявіть на хвилину, що ДНР і ЛНР збереглись. І що в Донецьку люди їздять проспектом Мотороли, який переходить у площу Захарченка, від якої під прямим кутом розходяться вулиці імені Гіві та Мільчакова. За кілька поколінь будь-які спроби істориків розтлумачити реальний внесок усіх цих персонажів в історію міста будуть наштовхуватись на байдужість людей. І на слова про те, що «не треба нічого перейменовувати» – мовляв, «треба пам'ятати історію такою, якою вона є».
Українська ревізія щодо топоніміки закономірна – від тріади «СРСР» – «Кремль» – «імперія» Київ буде і далі дистанціюватись. Пам'ятники Іллічу – це не стільки пам'ятники конкретній людині, скільки історія про двоголового орла, а також серп і молот в одному флаконі.
Зносити їх зручно навіть інструментально. Нічого іншого імперського і непотрібного в Україні сьогодні немає. Та ж російська мова – про «люстрацію» якої в Україні любить розповідати Дмитро Кисельов – залишається частиною повсякденного побуту країни. І навіть війська АТО матюкаються цілком собі «на вєліком і могучєм».
Після Криму Москва знов почувається столицею імперії. І кожне знесення пам'ятника «вождю» сприймає як символічний удар по собі
Але саме з цієї ж причини радянські пам'ятники отримують друге життя в самій Росії. Тому що після Криму Москва знову почувається столицею імперії. І кожне знесення пам'ятника «вождю» вона сприймає як символічний удар по собі. Тому що в нинішньому ідеологічному коктейлі Ілліч – такий самий імперський маркер як Храм Христа Спасителя. Ніякого нового парку «Музеон» із пам'ятниками радянської спадщини, зібраними в одному місці, більше не буде.
До того ж російський внутрішній порядок денний останні два роки став вторинним відносно до України. Найкраща ілюстрація тому – рух «Антимайдан», у самій назві якого закладена антитеза до першопричини. А батьківщиною першопричини є якраз-таки Україна. Будь-яка наочна відбудова вітається – про що б не йшлось. «Якщо Євтушенко проти колгоспів, то я – за».
І для самої Росії пам'ятники Іллічу – всього лише консервативно-охоронний символ без революційного змісту. Ідеальний мешканець центральної площі середньостатистичного містечка. Класичний збірний образ для всієї імперської еклектики, який примудряється поєднувати два протиріччя: «Росію, яку ми втратили» і «Радянський Союз – царство соціальної справедливості».
Єдина іронія всієї цієї ситуації полягає в тому, що Леніна для Росії перепрограмувала саме Україна.
Павло Казарін, оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
