Спеціально для Крим.Реалії, рубрика «Погляд»
Будь-якій людині хочеться відчувати себе «більшістю», і проросійські активісти в Криму – не виняток. Вони люблять розповідати про результати референдуму, а коли цього не вистачає – посилаються на масове отримання російських паспортів у Криму. Хоча цей аргумент вже точно ні про що не говорить.
І ось чому.
«Всі, хто не був згодний із приходом Росії, залишили Крим»
Ця теза популярна в соцмережах – мовляв, усі проукраїнськи налаштовані кримчани в кількості двадцяти тисяч осіб емігрували. Дуже зручна позиція – як усі інакодумці виїхали, то можна розписуватися за всіх, хто залишився, і виступати від їхнього імені. Але, насправді, цей аргумент не працює.
Люди, які і раніше вважали за потрібне не афішувати свої проукраїнські погляди, на півострові залишились
Крим, в основному, покинули ті, хто опинився в зоні ризику: активісти Майдану і люди, які публічно декларували свою позицію під час відомих подій. Поїхали ті, проти кого нові кримські правоохоронці могли без особливих труднощів порушити кримінальні справи за заклики до порушення територіальної цілісності Російської Федерації. Крім того, півострів покинули адепти тих релігійних течій, які заборонені в Росії – вони вважали за краще не грати з державою в рулетку.
Але при цьому ті люди, які і раніше вважали за потрібне не афішувати свої проукраїнські погляди, на півострові залишились. Вони і сьогодні гуляють кримськими вулицями, ходять на роботу, їздять на пляж, читають фейсбук, воліючи не ставити лайки – і ви не здогадаєтеся про їхній світогляд. Внутрішня еміграція, якщо завгодно.
«Усі, хто отримав російські паспорти, – патріоти Росії»
Зручна позиція: мовляв, як ви з новою реальністю не згодні, то і не треба документи було брати. Так, розумію, це дуже зручно – викреслити з півострова всіх незгодних. Вивести у формат «негромадян», позбавити фактичного і морального права на щось впливати. Ну-ну.
При цьому є цікава деталь: ті, хто говорить про те, що всі власники російських паспортів лояльні до Москви, ще недавно самі носили в кишенях паспорти з тризубом. При цьому всі двадцять три останні роки вони не особливо поспішали переїжджати до Росії. Вся різниця лише в тому, що при Україні вони могли публічно говорити про свою позицію, а їхні опоненти після приходу Росії такої можливості були позбавлені.
Отримання російського паспорта у Криму – це зовсім не заява про лояльність. Це всього лише крок, необхідний для того, щоб і далі жити в Криму
Отримання російського паспорта у Криму – це зовсім не заява про лояльність. Це всього лише крок, необхідний для того, щоб і далі жити в Криму. У кримчан завжди була дуже сильно розвинена регіональна ідентичність: ті люди, які мають можливість жити, не стикаючись із російською державою і не підставляючись під її вибіркову Феміду – залишились на півострові.
Паспорт із двоголовим орлом – інструментальний. Він необхідний, щоб влаштуватися на роботу, прийти у лікарню, не втратити майно, мінімізувати ризики. Відразу після 18 березня Москва надала лише три тижні для тих людей, які бажали замість російських паспортів отримати посвідчення на проживання. Заяви на відмову від російського громадянства приймали лише в чотирьох містах – Сімферополі, Севастополі, Бахчисараї та Білогірську. Багато охочих просто фізично не встигли подати заяву. Для них просто не залишалось альтернатив, окрім як отримати другий паспорт. А тому його наявність сама собою ще ні про що не говорить.
«Соціологія підтверджує, що кримчани люблять Росію»
Останню соціологію, якій має сенс довіряти, ми бачили на початку лютого 2014-го року. Її проводив КМІС, він заміряв у регіонах кількість тих, хто хотів би об'єднання України та Росії в одну державу. Тоді Крим дав найвищий показник – 41%. Але я нагадаю, що це було в розпал київського протистояння – в той момент, коли настрої радикалізуються майже до максимуму. І, водночас, це була остання достовірна соціологія, отримана з півострова. Більше її не буде.
Було важливо показати, що всі без винятку етнічні та соціальні групи півострова підтримали Росію – тому й показник склав північнокорейські 97%
Сам собою референдум був історією не про соціологію, а про пропаганду. Було важливо показати, що всі без винятку етнічні та соціальні групи півострова підтримали Росію – тому й показник склав північнокорейські 97%. Логіка організаторів зрозуміла: будь-які інші цифри, включно зі, скажімо, цілком політкоректними 85%, дали б оточуючим право говорити, наприклад, про те, що кримські татари проголосували проти. А результат мав переважати, включати в себе всіх і вся.
Та ж історія і щодо інших соцопитувань, які проводили після 18 березня 2014-го. У ситуації, коли влада півострова недвозначно обіцяє покарати «проукраїнських сепаратистів», зайвий раз без потреби ніхто нариватись і публічно декларувати свою позицію не стане. Про це вже вичерпно писали. Тому не обманюйте.
«Нове громадянство Криму незворотне»
Всякий раз, коли проросійські активісти в Криму кажуть, що півострів завжди мріяв бути з Росією і все, що трапилось, було запрограмоване ще 91-го року, я згадую історію 1991 року. Тоді, 24 серпня на референдумі за незалежність України віддали свої голоси 54% кримчан і 57% жителів Севастополя.
Очевидці тих подій, із якими доводилося спілкуватися, зізнавались, що основний мотив був фінансовий – до того моменту була популярна точка зору, що, скинувши «ярмо» у вигляді центральноазіатських республік, Україна отримає імпульс для розвитку, а Крим у цьому процесі буде бенефіціаром. Давайте тоді бути послідовними. Виходить, що цю ж логіку можна спроектувати і на ситуацію минулорічного березневого волевиявлення. І чи означає ця паралель, що умонастрої точно так само можуть змінитись у тому випадку, якщо обіцяний «золотий дощ» буде трохи не таким, як його уявляють?
«Прихильників України в Криму немає»
Прихильники України в Криму відсутні в публічному просторі – але це не означає, що їх немає.
Прихильники України в Криму відсутні в публічному просторі – але це не означає, що їх немає
У цьому, до речі, виявляється різниця між українським і російським суверенітетом над Кримом. Я почав працювати на кримському ТБ 2004 року і добре пам'ятаю, як майданчик для виступів надавався всім. В ефірі були проукраїнські активісти і проросійські, прокиївські політики і промосковські. Той факт, що Сергій Аксьонов мав можливість зареєструвати партію «Русское единство», красномовніше за будь-які слова говорить про свободу дискусій, що велись на півострові.
У рамках теле- і радіомайданчиків місце знаходилось кожному: прихильникам Меджлісу і противникам, дбайливцям «Русского міра» та їхнім опонентам. Воно знаходилось навіть для тих, хто в Криму вважався завзятим маргіналом. Це виглядає особливо рельєфно на тлі нинішньої медійної кримської «одностайності». Причина якої стає зрозумілою, якщо послухати публічні заяви нових кримських правоохоронців.
І в мене в зв'язку з цим тільки одне питання. Якщо всі без винятку кримчани 18 березня 2014-го року прокинулись у гармонії з самими собою, тоді звідки в цих самих чиновників і силовиків стільки страху і невпевненості?
Павло Казарін, оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
