Спеціально для Крим.Реалії, рубрика «Погляд»
Проект «Новоросія» закритий, так нам говорять. «Україна має бути єдиною», так нам говорять. «Донбас готовий повернутися до складу країни», так нам говорять. Але назвіть мені хоч одну причину, чому я маю в цей момент радіти.
Для того, щоб перемогти, потрібно знати мотивацію супротивника. Для чого і в ім'я чого він воює. Яку мету ставить перед собою і де лежить його простір компромісу. Без цього виграти неможливо.
Наприклад, в Україні є безліч ілюзій щодо мотивів Кремля. Досить стомлюють ті, хто кричить про «коридор до Криму», який нібито збираються пробивати снарядами і танковими клинами. Для початку можна купити карту і поміряти лінійкою відстань від Маріуполя до Чонгара.
Ще стомлюють ті, хто говорить про плани Москви щодо завоювання пострадянського простору. Тому що ніяких усть-каменогорських республік у Казахстані не буде. Як мінімум, доти, поки Казахстан слухняно бере участь у всіх інтеграційних проектах Кремля і не виходить за червоні прапорці.
Все, чим намагається займатися Москва – це консервація статус-кво
Все, чим намагається займатися Москва – це консервація статус-кво. Того самого, в якому вона єдиний суб'єкт на пострадянському просторі. Того самого, де вона оточена буфером держав, що відокремлює її від усього стороннього і незрозумілого. Український Майдан і зміна влади стали загрозою цьому самому статус-кво: дрейф колишньої радянської республіки на захід сприймався як загроза, яку треба було купірувати. Власне, саме для цього була створена вся історія з «Новоросією».
Цілком може бути, що спочатку це квазіутворення мало виконувати роль нового буфера у форматі «справжньої України» і для цього в її складі мали опинитися близько восьми областей. Цілком може бути, що того ж Віктора Януковича тримали і медійно «підсвічували» у Ростові саме для того, щоб в один прекрасний момент десантувати на «звільнений південний схід», оголосивши його – легітимним президентом, а регіон, що відколовся, – «справжнісінькою Україною, яка зберегла вірність законно обраній владі».
Але цей сценарій, якщо і планувався, то не спрацював – з багатьох причин. Вся історія з «Новоросією» так і застрягла на «деяких районах Донецької та Луганської областей». Які на додачу тримаються лише на поставках зброї з Росії. Але втримати Україну з їхньою допомогою не вдасться. Сьогодні єдиний сценарій Кремля щодо збереження сусідньої країни в ролі буфера полягає в тому, щоб вручити ці самі території назад Києву на кабальних умовах. Під соусом «федералізації» – в ролі повідця, який стримуватиме суверенітет країни.
І в цей момент Росія повторює помилку України. Адже вона робить висновки про мотиви Києва по собі.
Для «русского міра» питання територій завжди сприймалося як сакральне. Апологети імперії переконані, що ця сама імперія історично розширюється до природних кордонів. У ролі яких виступають непрохідні гірські хребти або водні простори. Тому ідеальна імперія має впиратися в Карпати на заході, потім у Кавказ, гори Афганістану та Ірану (південні кордони Туркменістану) і в Тянь-Шань. На заході – Балтика, на сході – Тихий океан, на півночі – холодні моря.
Вся історія Російської імперії – це історія розширення кордонів. При цьому питання обживання завойованого сприймалося як вторинне
Власне, вся історія Російської імперії – це історія розширення кордонів. При цьому питання обживання завойованого сприймалося як вторинне: в нього інвестували, але за залишковим принципом. І ця майже 400-річна матриця дала свої результати: для прихильника «русского міра» будь-яке територіальне надбання автоматично сприймається як благо. А будь-яка втрата звучить похоронним оркестром.
Коли Росія посилає сигнали Україні, що готова повернути Донбас, вона працює в рамках своєї власної логіки, накопиченої за сторіччя. В якій немає більшого блага, ніж розширити межі. Всі головні історичні герої Москви – ті, хто приєднували території, всі головні зрадники – ті, за часів правління яких території відмежовувалися. Якість життя відходить на другий план: Іван Грозний цінний Казанню й Астраханню, а Катерина Друга – південною Україною та Кримом. Той факт, що забрана у Фінляндії Карелія – це депресивний регіон, нікого особливо не хвилює.
Тому в свідомості «русского міра» в України немає виходу: вона просто зобов'язана погодитися на повернення Донбасу, незважаючи на умови. Тому що це територія і квадратні кілометри. Але Москва при цьому випускає з уваги важливу деталь: вся мотивація нинішньої України полягає лише в тому, щоб залишитися Україною.
Вона бореться за те, щоб вийти з-під протекторату Кремля, щоб порвати з власним минулим, щоб зібрати країну на нових умовах і зробити державу зручною та інструментальною. І тут якість важливіша за кількість. Якщо постане питання про те, бути Україною – але без Донбасу, або з Донбасом, але не Україною, то відповідь очевидна. Інтегрувати в себе бандитський анклав, який виведений з підпорядкування центральної влади і який при цьому тримається лише на багнетах сусідньої країни – це задоволення для мазохіста. Видавати Донецьку і Луганську право вето на рішення принципових для країни питань – заняття для самогубці.
Для Москви принципові кордони, для нинішньої України – правила існування всередині кордонів
Для Москви принципові кордони, для нинішньої України – правила існування всередині кордонів. Для Москви важливе збереження пострадянського статус-кво, для Києва – його ломка. І український консенсус полягає в тому, що Донбас може знову стати де-факто Україною, але тільки на умовах самої України.
Якщо вибір стоїть між дрейфом на захід, ухваленням нових правил співіснування, відмовою від радянської ціннісної системи, спробою збудувати нормальну державу й умовним правом вважати «своїм» регіон, знищений під час штучно створеної війни, то дилеми немає. Треба погоджуватися на перше і цуратися другого.
І якщо український вибір викликає в Москві здивування, то питання лише в тому, що Кремль так і не зрозумів, чим Україна відрізняється від Росії.
Павло Казарін, оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
