Спеціально для Крим.Реалії, рубрика «Погляд»
Є така особливість у людей – бачити наслідки, але не помічати причин. В основному це властиво тим, хто звик порівнювати відповідальність жертви й агресора.
Останній рік досить часто зустрічаю тих, хто претендує на те, щоб бути «над сутичкою». Зазвичай їхня логіка зводиться до того, що Україна мало чим відрізняється від Росії. Мовляв, в одній країні славлять Сталіна, а в іншій – УПА. Мовляв, люди гинуть не тільки від російських снарядів, але й від українських. Мовляв, у Росії б'ють за жовто-блакитний прапор, а в Україні – за георгіївську стрічку. І рефреном йде теза про те, що всім необхідний мир.
Подібна логіка дуже зручна. Вона дозволяє носити білий одяг, займатися абстрактним «толстовством» і претендувати на універсальну миролюбність. І в мене до цих людей тільки одне просте перевірочне питання.
Українська армія перебуває на території Росії, чи російська армія перебуває на території України?
Українська армія перебуває на території Росії, чи російська армія перебуває на території України?
Відповідь на це питання розставляє все на місця. Тому що безглуздо порівнювати ЗМІ країни-агресора і країни-жертви і знаходити пропаганду по обидва боки кордону. Війна має свою жорстоку логіку – в ній неможливо брати участь, не знімаючи білих рукавичок. У будь-якому конфлікті завжди є втрати від «дружнього вогню», снаряди падають не тільки на ворожі позиції, але й у житлові квартали, від мародерства і хабарів на блокпостах не застрахована жодна армія в світі. І єдиний етичний маркер зосереджений в тому, хто перший вивів свою армію з казарм і посадив на броню.
У тому ж Сталінграді мирне населення гинуло не лише від німецьких бомбардувань, але й від радянських артпідготовок. Тому що кілограми заліза не завжди летять туди, куди передбачалося. Але загальний консенсус полягає в тому, що жертви серед мирного населення лежать на совісті вермахту. Тому що саме німецькі солдати перетнули державний кордон 22 червня.
Війна має свою жорстоку логіку – в ній неможливо брати участь, не знімаючи білих рукавичок
Можна скільки завгодно критикувати інформаційну політику Києва, але це не зрівнює її з інформполітикою Москви. Можна скільки завгодно писати про абсурдність ухвалених Верховною Радою законопроектів, але жоден з них не дозволяв Києву ввести війська на територію сусідньої країни. Зате я прекрасно пам'ятаю, як рік тому обидві палати російського парламенту надали таке право російському президентові.
І немає сенсу обговорювати, що потім цей дозвіл відкликали. Бо війна почалася навіть не в той момент, коли пролунав перший постріл на Донбасі, а в той, коли російська армія вийшла на кримські вулиці. Ті, хто люблять говорити про те, що присутність російських солдатів на Донбасі не підтверджена офіційно, забувають про те, що вони є на півострові. Навіть якби цим все й обмежилося – сама собою «кримська весна» дає чітку відповідь на питання про те, хто в нинішній війні агресор, а хто жертва.
Розповідати про «взаємну атмосферу ненависті», якій треба «покласти край», звичайно, зручно. Не треба пірнати в запилені словники у пошуках значень слів «контрибуція», «репарації», «трибунал». Можна безадресно міркувати про те, що «всі погані». Що ж, цілком можливо, що в мирний час «всі» дуже навіть «погані», але війна – це надто важка гиря на чаші моральних терезів, щоб її можна було врівноважити абстрактними розмовами про «геополітику».
Якщо якась країна стає агресором, то всі витрати і жертви війни лягають переважно на неї
Якщо якась країна стає агресором, то всі витрати і жертви війни лягають переважно на неї – незалежно від маркування конкретних снарядів і мін. Якщо країна стає агресором, то колективна моральна відповідальність лягає на кожного її громадянина. Статус агресора – це взагалі та історія, яка тягне за собою сильний логічний ряд, від якого вже не вдасться відмахнутися. І відсидітися в ментальному бомбосховищі, публікуючи фото з кошенятами, вже не вийде.
І тому я чудово розумію тих, хто зводить весь пафос своєї позиції до фраз «всі винні» або «ніхто не винний». Їм просто страшно. Страшно брати відповідальність, страшно робити вибір, страшно назвати речі своїми іменами. Але тільки чому вони вирішили, що боягузтво – це позиція?
Павло Казарін, оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
