Спеціально для Крим.Реалії, рубрика «Погляд»
Вбивство українського журналіста Олеся Бузини стало для українського сегмента Фейсбук тестом на мудаків. Ті, хто радіють його загибелі, мало чим відрізняються від колективного «захарченка» або «плотницького». Якщо вони приходять у захват від подібних речей – нехай їдуть жити в ДЛНР.
Я не читав книг Бузини, мені не подобалися його колонки і ми навряд чи б знайшли спільні теми для розмови. Але це нічого не змінює. Якби я хотів жити в стерильному суспільстві з тотальною одностайністю, то на земній кулі знайдеться чимало відповідних для цього місць. Але найменше я б хотів, щоб Україна поповнила їх список.
Держава – це, в першу чергу, монополія на насильство. Україна Януковича зазнала краху саме в той момент, коли виявилося, що офіційний Київ цю монополію втратив. Власне, фундаментальний злам відбувся не в той момент, коли боєць «Беркута» вистрілив у мітингувальника, а коли у відповідь прилетів коктейль Молотова. У той момент Україна Януковича закінчилася, історія завмерла в точці біфуркації, а через кілька тижнів архітектура влади, яка здавалася непорушною, розсипалася як картковий будиночок.
Точно так само було і на Донбасі. Українська держава пішла звідти в той момент, коли в Донецьку захопили будівлю облдержадміністрації, і загарбникам за це нічого не було. У сусідньому Харкові, до речі, в той же самий день точно так само захопили ОДА, але приїхала міліція і вибила мітингувальників. У підсумку Харків сьогодні належить Україні, а Донецьк – ні.
Тільки у держави може бути монополія на насильство
І це зараз не розмова про «хороших» і «поганих» мітингувальників. Це розмова про принцип існування держави. Якщо ви приймаєте державу як «свою», якщо ви хочете вберегти її від зникнення, то вам необхідно прийняти як даність той факт, що тільки держава може мати монополію на насильство. Якщо ж вам держава не подобається, якщо ви хочете її обнулити або перезавантажити, то тоді вас має гріти думка, що «ліцензію на вбивство» може самому собі виписати хто завгодно.
Вбивство мирної людини мало викликати тільки одну реакцію – вимогу до держави знайти винних. Це елементарний гігієнізм – приблизно того ж роду, який не дозволяє бити слабких або зраджувати близьких. Якщо комусь не хочеться реагувати на вбивство в подібному ключі, то краще ніяк не реагувати.
Нормальна держава і здорове суспільство не ділить своїх громадян на перший і другий сорт. Вона просто встановлює правила гри, чітко визначаючи в Кримінальному кодексі ті червоні лінії, які не можна перетинати. Якщо людина залишається в межах цих кордонів, то вона має повне право солідаризуватися з державною політикою або опонувати їй. Держмашина може бути єдиним модератором суперечок і конфліктів і саме їй належить виняткове право на те, щоб ізолювати людину від суспільства.
Але радіти тому, що посеред дня в місті вбивають людину, і зводити при цьому пафос до якоїсь «вселенської справедливості», яка нібито платить за рахунками – це ідіотизм. Тому що вбивство Олеся Бузини, хто б за цим не стояв, є доказом того, що існування української держави хтось намагається оспорити. Що у неї прагнуть забрати монополію на насильство на підконтрольній владі території. Що вона мало чим відрізняється від території «невизнаних республік», з їх диктатом зброї, а не законів.
Кожен, хто бачить у трагедії, що трапилася, нагоду зітхнути з полегшенням, мають підстави задуматися про переїзд туди.
Павло Казарін, оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
