Спеціально для Крим.Реалії, рубрика «Погляд»
Цей фільм нагадує листівку з минулого. Причому, з недавнього – в якому, як з'ясовується, можна було зняти фільм на гроші Києва і Москви. Причому фільм про Велику Вітчизняну. Причому в Криму. До того ж не просто зняти, а ще й возити його потім на кінофоруми в Канни, Берлін і Торонто і показувати там як приклад сучасного російсько-українського кіно.
Виявилося, що через рік після початку війни цю стрічку можна з успіхом показувати в кінотеатрах обох країн, нехай і під різними назвами
Більше того, виявилося, що через рік після початку війни цю стрічку можна з успіхом показувати в кінотеатрах обох країн, нехай і під різними назвами. В Україні дивляться «Незламну» – історію снайпера Людмили Павличенко, яку війна зламати так і не зуміла. У Росії – «Битву за Севастополь», оборона якого – один із останніх епізодів картини. Назва картини – елемент маркетингу, для кожної конкретної країни його підбирають окремо. І тут теж багато всього можна написати. Наприклад, що українському глядачеві картину подають як особисту історію героїні, а для російського воліють сервірувати ім'ям міста, яке тепер відоме не лише своїм минулим, але ще і сьогоденням.
Але це різночитання назв не головне. Важливіше те, що його йдуть дивитися люди, в той самий момент, коли між їх країнами триває війна. В Україні його сприймають як «своє кіно», в Росії – теж як «своє» і обов'язкових в таких випадках скандалів з прокатними ліцензіями не сталося.
Чому так?
Ні, ну правда. Самі посудіть. Почали знімати в кінці 2013-го, закінчили влітку 2014-го. Тобто готували стрічку з Майдану до «боїнгу». Поки йшла робота встиг втекти Янукович, ввели війська в Крим, Стрєлков зі Слов'янська пішов у Донецьк, а Донбас став нагадувати Боснію. Перший канал уже розповів про фашистів і розп'ятого хлопчика, ми запам'ятали, що Айдар – це не річка, а батальйон, а від слів про радіоактивний попіл вже перестали здригатися. А фільм тим часом продовжували монтувати.
І монтували цілий рік. Десь за вікнами студії були Іловайськ та Дебальцеве, падав вертоліт Кульчицького та вивантажувалися танкісти з Бурятії, вводили санкції та ігнорували Путіна в Брісбені. Тобто тріщина між Україною і Росією йшла углиб, «спільного» залишалося все менше, «різного» ставало все більше, але настав квітень 2015-го, і обидві країни дивляться одну й ту ж кінострічку і голосують на її користь гривнями і рублями.
Хіба таке можливо? Виявилося, що так.
Тобто можна взяти Велику Вітчизняну, яка для Росії виконує роль громадянської релігії, а в Україні сприймається як частина Другої світової. Зняти про цю війну кіно. Не вставляти туди Сталіна, Берію, колабораціоністів, націоналістів, хороших чекістів, поганих чекістів, духовні скріпи, зате вставити звичайних людей, їх емоції і показати на великому екрані. І будуть дивитися.
І я зараз не візьмуся говорити про художню цінність фільму. На IMDB у нього хороший рейтинг, але це може бути пов'язане з тим, що глядач у нас вдячний і тема вдячна. Хороші фільми як хороша література – їх не дивляться, а переглядають. І тому рейтинг, звичайно, важливий, але крапки над i буде розставляти час.
Тема тієї Війни – вона ж тепер для Росії вже не історія, а символ віри
А сказати я все ж хотів про інше. Тема тієї Війни – вона ж тепер для Росії вже не історія, а символ віри. Ідеальний маркер для того, щоб відокремлювати своїх і чужих. І ось уже московська прокуратура воює проти «Дитячого світу на Луб'янці», який продавав фігурки солдатиків у німецькій формі. А добровольці на Донбасі воюють проти «фашистів», «хунти» і «карателів» – словничок людини, яка претендує на статус патріота, на 90% складається з термінології Великої Вітчизняної. І тут раптово виявляється, що ці самі «фашисти» дивляться ті ж фільми, що й «антифашисти».
І як «російському світу» з цим жити?
Адже якщо для українців Людмила Павличенко – «своя», то вони не зовсім «фашисти». Або навіть зовсім не фашисти. І словничок цей – який з Великої Вітчизняної – адже він зовсім не про них, виявляється. І сучасна війна зовсім не продовження тієї старої. І якщо Росія і Україна рівною мірою готові бути спадкоємцями тієї війни – то про що взагалі тоді нинішня?
Росії було б простіше, якби Мединський цей фільм заборонив
Якщо не ставлення до війни риє окопи на Донбасі – то що? Для кого і навіщо потрібний радіоактивний попіл? І як бути з Вакарчуком, пісні якого звучать у фільмі, а трохи раніше звучали на Майдані? А може політика Москви стосовно України перегукується з тією частиною історії Великої Вітчизняної, якою прийнято не пишатися, а соромитися?
Якщо Москва хоче захищати історію, то як бути з тим, що по той бік окопів цю історію вважають частиною своєї? З ким тоді воювати? З солдатиками з «дитячого світу»?
По-моєму, Росії було б простіше, якби Мединський цей фільм заборонив.
Павло Казарін, оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
