Рубрика «Погляд»
В основі міфу про «Кримську весну» лежить історія про те, що якби не російські солдати, то півострів залили б кров'ю. І що свято державної неслухняності – це історія порятунку півострова від кримськотатарських радикалів.
Це було 23 лютого 2014-го року. На той момент Януковича вже не було в країні – він утік вночі напередодні. Того дня на мітингу в Сімферополі Меджліс вимагав знести пам'ятник Леніну і змінити закон про вибори до кримського парламенту так, щоб 15% місць були закріплені за кримськими татарами.
Наступний мітинг був призначений на 26 число біля стін кримської Верховної ради. У результаті ж відбулося відразу два мітинги. З одного боку були кримські татари – близько п'яти тисяч людей. З іншого – підтягнулися активісти проросійських партій і рухів. У результаті зіткнень через тисняву загинули двоє людей.
Я пам'ятаю, як мій московський колега того вечора писав у соцмережах про те, що Крим стоїть перед загрозою міжнаціонального зіткнення. Що кримські татари будуть наступати – і що цей наступ закінчиться кров'ю. Я пам'ятаю, як намагався йому втлумачити, що ніхто ні на яку кров не приречений.
Моя логіка була проста: Януковича немає, у Києві призначений новий Кабмін, у парламенті вже з'явилася ситуативна нова більшість. Так, у країні на той момент був вакуум влади й керованості, але бенефіціари нової ситуації вже були явні – колишня парламентська опозиція. І політичні лідери кримськотатарського Меджлісу – в особі Мустафи Джемілєва та Рефата Чубарова – були серед них.
Фактично це означає лише те, що вони були останніми людьми, кому потрібна була дестабілізація в Криму. Бо тоді на кону стояла відставка кримського Радміну (який на той момент очолював ставленик Віктора Януковича Анатолій Могильов). І передбачався новий великий перерозподіл посад у кримській владі. І головним аргументом Меджлісу на переговорах щодо розподілу цих самих посад були «мир і спокій у Криму».
У нової влади в Києві була велика проблема – дефіцит легітимності. Зміцнити їхні позиції могло лише одне – відсутність насильства в регіонах. І Меджліс міг «продавати» Києву саме це – ту саму стабільність і спокій, які він міг би собі записати в заслугу
У нової влади в Києві була велика проблема – дефіцит легітимності. Зміцнити їхні позиції могло лише одне – відсутність насильства в регіонах. І Меджліс міг «продавати» Києву саме це – ту саму стабільність і спокій, які він міг би собі записати в заслугу. Наприклад, сказати всім, що саме завдяки виваженості та розсудливості етнічного уряду вдалося досягнути деескалації. Що насильства вдалося уникнути лише завдяки їхньому вмінню шукати компроміси. І під цією маркою вести переговори про новий формат розподілу посад і крісел у коридорах кримської влади.
Політика ніколи не буває безпричинною – навіть жорстокість тут завжди інструментальна. Припустимо, що виток міжетнічного насильства в Криму відбувся б. Кому б він приніс дивіденди? Києву, який би зрозумів, що Меджліс не може контролювати кримськотатарських радикалів? Чи самому керівництву Меджлісу, позиції якого в очах столичних керівників могли ослабнути? У той момент, коли здавалося, що перемога відбулася, Янукович утік, а доступ до владних важелів, посад і бюджетних потоків відкритий – кому потрібний був черговий виток насильства з жертвами?
Саме це я намагався довести своєму московському приятелеві. Він недовірливо слухав і скептично посміхався. Він говорив, що вже дуже скоро в Криму будуть розгулювати люди зі зброєю в руках. Що не можна недооцінювати ризики. І що новий виток насильства не за горами.
Мій товариш помилився лише в одному. У тому, звідки саме з'явилися ці самі люди.
Павло Казарін, оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
