Моїм особистим ньюсмейкером весь 2013-й рік був Михайло Чечетов. Ми дзвонили йому за коментарями не для того, щоб дізнатися щось нове, а щоб зрозуміти – наскільки глибока кроляча нора. А через півтора роки в ролі Чечетова опинилися всі прокремлівські коментатори.
Михайло Чечетов був прекрасний. Він любив розповідати нам телефоном про те, що Янукович – непереможний. Що «швидше метеорит на голову впаде, ніж відпустять Тимошенко». Що народ хоче перенести вибори президента до Ради. Що «драконівські закони» відповідають «обраному вектору на євроінтеграцію». Він був дивно всеїдний і безкомпромісно гнучкий: сьогодні він міг говорити про євроінтеграцію, а через годину – лаяти Євросоюз й агітувати за Митний союз.
Мені особисто завжди було цікаво зрозуміти – чи знайдеться хоч якесь рішення президента, яке він не підтримає і не схвалить? Чи якась червона лінія, яку він не зважиться перетнути? Я не сподівався, що він раптово засудить свого шефа, проте ж можна було просто відмовитися від коментаря. Але він не відмовлявся.
Тоді мені здавалося кумедним чечетовське нехтування реальністю та його майстерність не помічати очевидного. Більше того – Чечетова нерідко коментували і російські експерти, які при цьому не відмовляли собі в іронії та сарказмі. Але ось минуло півтора роки і в ролі «Чечетова» виявилися вони самі.
Тому що все, чим займається російське провладне експертне співтовариство – це якийсь шаманізм. Ірраціональна віра в чудеса, прагнення не помічати причинно-наслідкових зв'язків. Спершу вони говорили про те, що світ визнає Крим – російським. Потім – що санкції лише зміцнять російську економіку. Потім – що рубль залишиться стабільною валютою. Тепер – що ніякої міжнародної ізоляції Росії немає і не буде.
За великим рахунком, російська медіареальність стала реальністю питань, а не відповідей. Тому що відповіді є цінністю лише в тому випадку, якщо помножити їх на мінус один. Це і правда якийсь магізм: «Не називай ведмедя на ім’я, інакше він прийде до тебе вночі». І тому слова «рецесія», «дефолт», «ізоляція», «криза», «банкрутство» викреслюються зі спічів, інтерв'ю вихолощуються, а головний посил зводиться до того, що все, що відбувається в Росії лише згуртує, зміцнить і посилить.
Україна за Януковича та Росія за Путіна схожі одна на одну як близнюки-брати – як мінімум у своєму невмінні визнавати помилки
Україна за Януковича та Росія за Путіна схожі одна на одну як близнюки-брати – як мінімум у своєму невмінні визнавати помилки. Я б ще зрозумів позицію про те, що «приєднання Криму несе витрати, але змінювати ситуацію ми не маємо наміру». Або про те, що «втручання в ситуацію на Донбасі створює невиправдані ризики для Росії, а тому Кремлю варто було б дистанціюватися». Я навіть не сподіваюся на щось більш революційне – мені просто незрозуміло, чому не можна констатувати очевидне.
Вдарила «кримська весна» по російській стійкості? Безумовно. Посилила епопея з «Новоросією» санкційний пакет? Звичайно. Російська економіка зазнає збитків через російську політику? Без будь-яких сумнівів. Чи залишиться півострів в ізоляції? Відповідь очевидна. Але цього ніхто не артикулює.
На цьому тлі український медіапростір виглядає куди життєздатнішим. Хоча б тому, що тут триває дискусія про все. Про те потрібно чи не потрібно Україні повертати Крим. Про те, потрібно чи не потрібно воювати за Донбас. Про те, чи зберігати рудименти «соціальної держави» або дати волю лібертаріанцям. Про те, чи розраховувати на «захід», чи звинуватити його в слабкості й боягузтві.
Є аксіома: систему характеризує не помилка, а реакція на помилку. Сучасна Росія надзвичайно нагадує Україну часів Януковича. В обох випадках – вперте небажання визнавати той факт, що попереду дорога закінчується. В обох випадках – ірраціональна віра в стійкість системи. З їхньої точки зору проблема не в тому, що король голий, а в тому, що знаходяться люди, які мають нахабство це визнавати.
Іноді я думаю про те, що було б, якби в оточенні Януковича знайшлися тямущі порадники? Які б переконали його від самого початку відправити головного київського міліціонера у відставку? Які б підштовхнули його на переговори з вулицею? Які б змогли звести нанівець київський протест у той момент, коли «червона лінія» ще не була перейдена. Напевно, історія могла б скластися інакше.
Але їх не знайшлося. Тому що система не була в них зацікавлена. Тому що вона звикла надсилати сигнали зверху-вниз, але знизу-вгору жодні сигнали пробитися не могли. Тому що система жила в переконанні, що вона непереможна. А в сучасному світі виживають лише ті, хто розуміє всю величину ризиків.
Напевно, Янукович міг би дати своєму російському колезі майстер-клас. Але його не почують. Як свого часу не бажав слухати він сам.
Павло Казарін, оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Поляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
