Двадцять три роки Україна жила в атмосфері тотального популізму – і він дав метастази. Тепер ми вимагаємо від держави вирішувати наші проблеми за рахунок бюджету. Хоча держава може дати нам лише те, що перед цим вона у нас забрала.
У воюючій країні дуже легко бути патріотом. Біда лише в тому, що патріотизм – це найкраще прикриття для популіста. Додаємо сталь в інтонацію, говоримо, що вороги будуть знищені і вчимося рубати долонею повітря. Потім починаємо міркувати про справедливість і пропонуємо все поділити.
При цьому патріотом бути дуже зручно – його не наважуються критикувати. Навіть якщо він пропонує не підвищувати ціни на проїзд у метро, як це роблять київські студенти.
Хоча саме студенти мають по ідеї розуміти, що нічого не береться з повітря: якщо не ти платиш за метро, то за нього платить держава з бюджету. А держбюджет – це не абстракція – держава не заробляє, вони лише перерозподіляє те, що отримала від нас у вигляді податків. Тому, коли активісти з «Прямої дії» виходять у Києві протестувати проти зростання надзвичайно низьких тарифів на проїзд – вони, по суті, пропонують платити за їх проїзд всім тим, хто цим самим метро можливо навіть не користується.
Інший приклад. Координатор батальйону «Київ-1» Євген Дейдей днями зажадав допомогти тим, хто брав валютну іпотеку. Щоб позичальники могли віддавати банкам взятий кредит за курсом п'ять (!) гривень за долар. Я розумію, що можна бути героєм війни, але ніщо не виправдовує спробу бути «швондером». Ті, хто брав валютну іпотеку, робили усвідомлений вибір. Відсотки за валютними кредитами завжди нижчі, ніж відсотки за гривневими, але цю вигоду компенсує те, що разом з кредитом ви берете на себе можливі ризики.
Неможливо бажати, щоб твій виграш був твоїм виграшем, а щоб за програш розплачувалися інші
Наприклад, ризик здешевлення гривні. Позичальники могли брати кредит у нацвалюті – і тоді б зараз не відчували ніяких труднощів. Але їх програш – це не привід перекладати відповідальність на фінустанову. Тому що банк теж не має своїх коштів – він перерозподіляє те, що в нього вкладають. Якщо не повернути банку доларовий кредит, то як він буде виплачувати відсотки тим, хто тримає в ньому валюту на депозитах?
Пора дорослішати. Не можна хотіти одночасно держрегулювання цін та економічного зростання. Не можна вимагати низьких податків і соціальних гарантій. Неможливо бажати, щоб твій виграш був твоїм виграшем, а щоб за програш розплачувалися інші.
А коли хтось хоче халяви – це означає, що за неї мають платити інші. Ви. Ваша мама. Ваша дружина. Ваші діти. Немає ніякої абстрактної тумбочки з грошима, за рахунок якої погасять чужі борги. Є моя кишеня. Ваша кишеня. Наші податки. Кредити, які віддавати доведеться нашим дітям.
Венесуела – це прекрасний приклад того, у що перетворюється країна, біля керма якої перебуває «кухарка»
Щоб зрозуміти, чим загрожує «свято народної щедрості», досить поглянути на Венесуелу. Рік тому тамтешня влада оголосила магазини з продажу побутової техніки – «спекулянтами» (ті підвищували ціни через падіння курсу нацвалюти). У підсумку в магазини прийшли хлопці з автоматами і від імені держави повідомили про те, що побутова техніка буде коштувати в десять разів дешевше ринкової вартості. За підсумком країна отримала номінальне зниження цін і тотальне знищення роздрібних мереж. Тому що фірмам немає сенсу привозити холодильники і телевізори, щоб покупці несли їх додому за 30% від реальної вартості.
Венесуела – це прекрасний приклад того, у що перетворюється країна, біля керма якої знаходиться «кухарка». Навіть якщо ця кухарка в минулому житті водила автобус – як Ніколас Мадуро. Євген Дейдей і київські студенти можуть скільки завгодно думати, що їхні заклики звучать патріотично. Що вони роблять добру справу. Але, по суті, вони закликають втопити Україну – точно так само, як топить Венесуелу офіційний Каракас.
Біда будь-якої перемоги революції в тому, що вона завжди виглядає кінематографічно. І всі її учасники мимоволі чекають того, що вслід за нею почнуться довгоочікувані «десять тисяч років щастя». Ті самі, які в 62-му обіцяв китайцям Мао Цзедун в обмін на три роки наполегливої праці. Власне, Китай епохи «великого керманича» – це зразок того, що робить з країною популіст. Нинішній Китай з'явився лише тоді, коли на зміну популістам прийшли прагматики.
Ті, хто зараз думає, що угробити країну можна лише в ході довгої і наполегливої роботи – марно спокушаються. Досить вдосталь пограти з валютним регулюванням і примусовим ціноутворенням, щоб твоя держава перетворилася в щось неконкурентоздатне і, на додачу, смердюче. Ніхто не стане літати в країну, якщо це невигідно. Ніхто не буде видавати кредити, якщо держава дозволяє їх не повертати. Ніхто не буде займатися роздрібною торгівлею, якщо чиновник стане вирішувати, яка цифра має стояти на ціннику.
Не буває так, щоб і «кримнаш» і долар по 32 рубля. Щоб і «Новоросія» і профіцит бюджету. Щоб і «сировинна наддержава» і «злазимо з нафтової голки»
Утім, не Венесуелою єдиною: приклад Росії більш ніж наочний. Не буває так, щоб і «кримнаш» і долар за 32 рублі. Щоб і «Новоросія» і профіцит бюджету. Щоб і «сировинна наддержава» і «злазимо з нафтової голки». Тому що економіка – це система, а будь-яка система – це історія про сполучені посудини. Будь-яка дія породжує протидію. За будь-якими вчинками йде реакція. За кожним узятим на себе зобов'язанням йде відповідальність.
Якщо українці хочуть жити як у Швеції, то вони мають бути готові платити 70-відсоткові податки. Якщо вони не хочуть платити такі податки, то нехай не вимагають великих пенсій і безкоштовної медицини. Не можна абстрактно бути за все хороше проти всього поганого – Україні пора почати домовлятися про те, якою вона буде. І або це будуть робити її власні громадяни, або цим займеться хто-небудь ще.
Павло Казарін, оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
