Чим довше в Росії говорять про справедливість, тим глибша прірва. Тому що тільки закон може бути універсальним. А справедливість у кожного своя.
«Просто ми сильніші. За всіх. Тому що ми праві. Сила – в правді. Коли росіянин відчуває правоту, він непереможний. В цьому випадку у мене сумнівів немає», – розповів всьому світу Володимир Путін, який дуже хотів у цей момент виглядати як Данило Багров.
Президент Росії все минуле десятиліття розповідав про пріоритет закону, а до середини нинішнього раптово став оперувати категоріями справедливості
Це взагалі показова історія про персональну еволюцію російського президента. Який все минуле десятиліття розповідав про пріоритет закону, а до середини нинішнього раптово став оперувати категоріями справедливості. Складається враження, що він щиро вважає, ніби це одне і те саме. Хоча, насправді, це зовсім не так.
Саме тому, що уявлення про справедливість у кожного своє – залежить від соціального статусу, світогляду, освіти, релігії та роду занять. А закон потрібний лише потім, щоб усе це розмаїття чисельників зводити до єдиного знаменника. Те, що здається справедливим з одного боку кордону, не може викликати аналогічних почуттів з іншого його боку. І ступінь розсудливості суспільства вимірюється тим, пріоритет чого воно визнає – закону чи справедливості.
Росіяни й українці – дві сторони медалі. Одні ніколи не мали нації, зате мали державу. Інші мали прототип нації, не маючи держави
Як не дивно, росіяни й українці у своєму ставленні до понять «право» і «правда» схожі куди більше, ніж їм самим здається. Це випливає з їхнього історичного досвіду. Росіяни завжди були «государєвими людьми» – імперія у них з'явилася раніше, ніж встигла сформуватися національна держава і політична нація. Росіяни часто мислять інтересами країни, державної величі, раз за разом проголошують диктат колективного над особистим. Українці навпаки – ніколи національної держави не мали, бо були частиною чужих держпроектів. У них немає імперативу держави – роль об'єднуючого чинника у них виконують інтереси нації. Росіяни й українці – дві сторони медалі. Одні ніколи не мали нації, зате мали державу. Інші мали прототип нації, не маючи держави.
Але в цій різниці досвіду є точка перетину в розумінні самого терміну «справедливість». Тому що для росіян «право» – це категорія державна, «панська», що має мало спільного з низовим і народним. А для українців це ж поняття завжди сполучалося з імперіями, які використовували територію країни у власних інтересах. У росіян держава виступала в ролі внутрішнього «свого» колонізатора. В українців – в ролі зовнішнього «чужого». Тому для обох народів у всі часи важливішим був концепт «справедливості».
Росіяни й українці ніколи не домовляться. Тому що це «право» має арбітрів і правила, а справедливість у кожного своя
І саме тому росіяни й українці ніколи не домовляться. Тому що це «право» має арбітрів і правила, а справедливість у кожного своя. Для росіян справедливо повернути Крим, бо там живуть росіяни. Для українців це несправедливо, тому що Росія гарантувала територіальну цілісність сусіда після відмови від ядерної зброї.
Як підсумок, діалог між двома країнами нагадує математичну задачку. З пункту А в пункт Б вийшов поїзд зі швидкістю 60 км/год, назустріч йому виїхав поїзд зі швидкістю 50 км/год. Але в дорозі вони так і не зустрілися. Чому? Правильна відповідь – не судилося.
Павло Казарін, оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
