Що заважає світові визнати Крим

Мені щиро шкода російських дипломатів. Тому що міжнародні відносини в ідеалі нагадують математику – карбована вивіреність формулювань не дає підстав для різночитань. А нове покоління російських фахівців з міжнародних відносин змушене рости в ситуації штучного божевілля.

Міжнародне право досить технологічне. У ньому є різні межі допустимого. Наприклад, є лінії, які іноді можна перетинати: скажімо, взяти якусь територію і зробити з неї «невизнану державу». Південна Осетія та Абхазія, які отримали визнання від Москви в 2008 році, цьому приклад: Росія зробила це без серйозних для себе наслідків. Але є лінії, перетин яких у сучасному світі вважається абсолютно неприпустимим, як-то, анексія.

Анексія – це приєднання однією державою частини території іншої держави в односторонньому порядку. Це не відокремлення, а переприєднання. Фактично, йдеться саме про те, що зробила Москва цієї весни у Криму. Якби навесні Росія вирішила зробити з Криму «незалежну державу», то, можливо, ми б сьогодні не спостерігали санкції у всій їх неупередженій інструментальності.

Саме в цьому принципова різниця між історією Косово і Кримом. Косово ніхто не приєднував до Албанії. Йому дали ту саму незалежність, про яку можна писати в лапках, а можна – без них. Але в 2008 році ніхто не стер з політичної карти світу старий кордон – на неї лише нанесли новий. А це, з погляду сучасної дипломатії, куди менша проблема, ніж те, що сталося з Кримом.

Адже будь-яка анексія викликає у всієї західної півкулі асоціацію з тим, що відбулося в 1938-му році. У жовтні того року Німеччина анексувала Судетську область Чехословаччини, яка була на 90% населена етнічними німцями (в абсолютних цифрах – 2,8 млн осіб). У самому регіоні провідником німецьких інтересів виступила Судетсько-німецька партія на чолі з Конрадом Генлейном. До анексії вона просувала ідею про те, що німецьке населення в області перебуває під тягарем слов'янської більшості Чехословаччини – причому, ні представництво судетських німців у Національних зборах, ні освіта рідною мовою не змінила їх риторики.

Англія і Франція погодилися на німецькі домагання, не наважившись вступати у війну. Після підписання Мюнхенської угоди, яка фіксувала розділ Чехословаччини, Чемберлен прилетів до Лондона і прямо на трапі літака сказав про те, що «привіз мир нашому поколінню». Вінстон Черчилль тоді сказав про те, що «Англії був запропонований вибір між війною і безчестям. Вона обрала безчестя і отримає війну». Менше ніж за рік почалася Друга світова війна.

Уся ця історична аналогія занадто наочна, щоб від нею можна було зневажати. Захід уже один раз намагався умиротворяти політичний ревізіонізм – і заплатив за це досить високу ціну. Саме тому після Другої світової анексія вважається одним з найбільш тяжких порушень міжнародного права – і від того подібні прецеденти можна перерахувати на пальцях.

Так, у грудні 1961 року індійська армія окупувала португальську колонію Гоа – після чого вона була оголошена «союзною територією». Сама Португалія визнала суверенітет Індії над Гоа тільки після 1974 року. А в 1975 році індійські війська окупували сусідній Сіккім, там був проведений референдум на якому за явки в 59% – абсолютна більшість висловилося за приєднання цієї колись абсолютної монархії до Індії.

Наступна історія сталася в португальській колонії Східний Тимор, після того, як в метрополії обвалився авторитарний режим. 28 листопада 1975 року була оголошена декларація незалежності Східного Тимору. Однак, через дев'ять днів в країну вторглися частини індонезійської армії, і Східний Тимор був оголошений 27-ю провінцією Індонезії. За період 27-річної окупації були вбиті від 100 до 250 тис чоловік (при загальному населенні під час вторгнення близько 600 тис. осіб), майже стільки ж стали біженцями. У 1999 році під тиском ООН у Східному Тиморі був проведений референдум щодо самовизначення. В результаті 78,5% населення висловилися за незалежність. Це привело до нового спалаху насильства, яке вимагало введення міжнародного миротворчого контингенту. 20 травня 2002 року колишня португальська колонія офіційно була оголошена незалежною державою.

Третя історія пов'язана з Ізраїлем. У 1967 році під час Шестиденної війни ізраїльська армія після запеклих боїв відбила у Сирії Голанські висоти. У 1981 році Кнесет в односторонньому порядку проголосив суверенітет країни над цією територією. ООН не визнала анексію. Втім, як не визнала й іншу анексію Ізраїлю – коли в ході тієї ж Шестиденної війни був окупований Східний Єрусалим. Ця територія досі залишається однією з головних тем ізраїльсько-палестинського протистояння.

Четверта історія стосується 82-го року, коли Аргентина спробувала військовим шляхом встановити контроль над Фолклендськими островами, які колись належали їй. Великобританія відправила до островів військово-морський флот і спецназ – і після серії боїв здобула перемогу над аргентинськими частинами.

П'ята історія відноситься вже до серпня 1990-го року, коли Ірак спробував анексувати сусідній Кувейт. 2 серпня емірат був окупований, 7 серпня маріонетковий уряд проголосив незалежність «республіки Кувейт» і попросився до складу Іраку. 28 серпня Кувейт був оголошений 19-ю провінцією Іраку під назвою «Аль-Саддама». Фіналом історії стала антиіракська коаліція, «Буря в пустелі» та звільнення країни.

Хтось скаже, що цілих п'ять-шість прецедентів в післявоєнній історії – це дуже багато. Хоча насправді цей список міг бути куди довшим – нам просто складно оцінити кількість анексій, які не відбулися. Які не сталися саме тому, що кожен випадок сприймався як дипломатичний землетрус. Крим став шостим прецедентом у світовій післявоєнній історії (не рахуючи далекого Тибету) – і першою анексією, що трапилася в Європі. При цьому тут не вийде зробити знижку на розпад колоніальної системи (як у випадку з Гоа або Східним Тимором), ні на досвід Ізраїлю (якому завжди на міжнародній арені можна трохи більше, ніж усім іншим).

Півострів став тією історією, яка руйнує всю архітектуру «дозволеного» і «забороненого». Якщо закрити на нього очі, то виходить, що всім можна все. Що силовий переділ кордонів є допустимим, що міжнародне право нічого не варте, а настрої населення самі по собі є достатнім фактором для одностороннього перекроювання політичної карти світу.

Саме тому мені шкода російських дипломатів. Їм доводиться переконувати самих себе, що анексію можна назвати «добровільним приєднанням». Доводиться порівнювати Крим з Косово, хоча колишню сербську провінцію ніхто не приєднував до Албанії (а тому Косово можна порівнювати з Придністров'ям, але ніяк не з Кримом). Розповідати про неминуче і швидке визнання нового статус-кво півострова, знаючи про те, що саме воно стало причиною санкцій відносно Росії.

Ще в 2008 році Росія чудово розрізняла червоні дипломатичні прапорці – і тому відмовилася забирати Абхазію і Південну Осетію до свого складу. Але шість років тому для російських дипломатів ще не настав час оруелівського подвійного мислення.

Натомість зараз воно виявило себе в усій своїй красі.

Павло Казарін, оглядач Крим.Реалії

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції